Останніми роками у будинку навпроти — п’ятий поверх, крайнє вікно — цієї сумної суботи завжди горіла свічка. І я відчувала майже фізичну близькість із цим одиноким вікном: у всіх інших вікнах будинку навпроти сяяло світло або блимав телевізор...
Я стояла, дивилася на ту свічку й уявляла, що по той бік вікна так само хтось стоїть і дивиться у темну ніч, бачить свічку на моєму вікні — і я перестаю для нього бути далекою й чужою.
Я навіть знала, що то — вона. Стара, покручена життям жінка. Бо коли живеш на відстані одного будинку, неважко роздивитися сусідів навпроти. Час від часу вона розвішувала на забитому мотлохом балконі нехитре прання. Переважно квітчасті хустки й темні кофтини.
А потім там перестали світитися вечорами вікна. З балкона прибрали весь мотлох. Пофарбували. Засклили. На вікнах з’явилися склопакети, на підвіконнях — квіти.
Цієї тихої сумної суботи вперше за останні роки у будинку навпроти — п’ятий поверх, крайнє вікно — радісно і яскраво світився телевізор...
Я могла б написати, що стояла біля свого вікна, дивилася у ніч і почувалася самотньою. Але це — не так. Бо перед тим я бачила, як охоронець автостоянки обережно ставив тремтливий вогник на хистке підвіконня своєї сторожової будки. Тож я стояла і думала про вогники свічок, яких не бачу.
Але вони — є. Вони роблять наші вікна рідними. А нас — сильними.
Аліна АКУЛЕНКО,
журналіст, координаторка і ведуча акції «Радіодиктант національної єдності».
