У Тетяни КОНДРАТЕНКО, крім численних інших, є унікальний талант: вона вміє заводити друзів і серед дорослих, і серед дітей! Уже за три хвилини від знайомства моя зазвичай неговірка дочка невимушено розповідала їй свої секретики. А Тетяна Григорівна не лише слухала, а й мудро наставляла, ділилася цікавинками... Так само невимушено, змістовно, з природним тактом і щирістю вона спілкується й зі своїми юними читачами, адже Тетяна Кондратенко вже 20 років створює і видає дитячий журнал «Я сам/Я сама». І всі ці 20 років вона сама — і головний редактор, і автор статей, і дизайнер, і рекламіст! Ювілей видання став приводом не лише зібрати юних читачів, їхніх батьків та друзів, а й провести у Київському палаці дітей та юнацтва І Всеукраїнський форум «Дитячим дотиком пера».

Із чоловіком Василем, сином Олександром і кішкою Димкою.

Та спершу декілька слів про видання. Це журнал-гра — розважальний, пізнавальний і дуже патріотичний. У кожному випуску дітлахам від 3 до 11 років розповідають про перлини рідної мови і ази англійської, таємниці музики і навколишнього світу, фестивалі й добрі справи, видатних особистостей минулого і сьогодення. Казки і вірші, саморобки і кросворди, забавки та ігри — все, що в такому віці розвиває інтелект, самоусвідомлення та самостійність. А головне — в журналі йдеться про самих юних читачів та їхніх ровесників! Тетяна Григорівна шукає героїв для публікацій по всій Україні, за ці роки побувала мало не в кожному місті, багато спілкується зі школяриками, дружить із творчими колективами. Чимало талантів розпочали свою власну зіркову історію зі сторінок журналу. І навіть уже дорослими вони це згадують, цінують, пишаються дружбою з виданням...
Чи легко було всі ці економічно складні роки фактично самотужки створювати некомерційне видання для дітей? Хто підтримував на цьому шляху? Про це та інше розпитую Тетяну Кондратенко.
— Тетяно Григорівно, за першою освітою ви — вчитель початкових класів. Як потрапили в журналістику?
— Професія вчителя справді була моїм покликанням, але й у журналістику прийшла не випадково. Після трьох років у школі працювала в редакціях різних видань: «Киевском вестнике», «Вечірньому Києві», «Демократичній Україні», відповідальним секретарем у газеті «Ваше здоров’я», випускала як редактор-видавець медичний журнал «Бібліотека сімейного лікаря», започаткувала газету для дітей «Родзиночка», була упорядником, видавцем та співавтором книжок...
— Як створювався журнал? Як народилися його концепція, рубрики?
— Думка створити часопис для дітей ніколи мене не полишала, бо й сама в дитинстві дуже любила читати «Малятко», «Барвінок»... Після Переяслав-Хмельницького педучилища пішла працювати в школу — одразу дали першачків. А їм ще гратися й гратися! Тому намагалася зробити уроки цікавими, перетворити на гру, адже це природне єство дитини — граючись, навчатися, розвиватися й творити. Пошук ігрового матеріалу забирав чимало часу. Хотілося мати під рукою універсальне видання, де можна було б знайти все потрібне з кожної теми. Цю ідею вдалося втілити... аж через 17 років.
У газеті «Вечірній Київ» я готувала дитячу сторінку «Вечірнятко». І в цю рубрику приходили тисячі листів від дітей, а ще більше — від дорослих із проханням створити окреме видання. Віталій Карпенко (у той період головний редактор «Вечірки») зареєстрував газету під назвою «Я сам/Я сама» і запропонував її робити мені. Перші 4 роки виходила як видання «Вечірки» коштом редакції. Та все — від створення до виходу у світ і розповсюдження (а це двічі на місяць, 16 сторінок!) — лягло на її плечі. Спілкувалася з читачами в школах, дитсадках, центрах творчості, бібліотеках; їздила в міста і села. Для мене кожна зустріч була подією!
«Територія творчості», «Говоримо українською», «Поетична вітальня», «Олівцеві забавки», «Знай і вивчай український звичай», «Здоров’ятко», «В гостях у Нотки», «Усі дорослі були дітьми», «Дивограй», «Іграшки робимо самі», «Англійська — дітям», «Жартома про серйозне»... Усіх рубрик не злічити. З’являлися нові, але незмінними залишалися українська мова часопису та ігрова форма. Зареєстроване як газета, видання швидко набуло журнального формату, стало кольоровим і друкується на якісному папері.
— Стільки років робити журнал — це ваше служіння, захоплення, творчість чи... просто робота?
— Так, це робота, дуже непроста, яка іноді виснажує, проте водночас — наснажує. Утім, за роботу маєш отримувати зарплату. А якщо тобі ніхто не платить, навпаки, ще ти сам вкладаєш власні кошти, але все одно цю роботу робиш — тоді це, мабуть, скоріше хобі. Якщо ж серйозно, то це і захоплення, і творчість — як може бути інакше? Все, окрім «просто робота». Це частина мого життя завдовжки у 20 років. Певно, і служіння... За великим рахунком, усе, що ми робимо, заради чого і для кого живемо, — це наші діти, онуки. Я не просто люблю свій журнал, як власну дитину, бо випуск дається в творчих муках. Як раніше ставили на товарі «Знак якості», так і мені щоразу на обкладинці хочеться написати: «Зроблено з любов’ю!» — до моїх маленьких (і дорослих!) читачів, до друзів, які мене підтримують, не дозволяють зневіритися.
— З якими труднощами стикалися за ці нестабільні (перш за все економічно) 20 літ? Що допомагало їх здолати?
— На четвертому році виходу в світ нове керівництво «Вечірки» вирішило закрити часопис як збитковий. Я змушена була зареєструвати його і почати випускати самотужки як приватний підприємець. А труднощі були постійно: основна проблема — брак коштів (про це, мабуть, і говорити нічого — жодної підтримки ні від держави, ні від спонсорів!). Якщо й були якісь мінімальні гроші, то це від батьків самих читачів та передплатні — щоб випустити черговий номер. Тричі довелося переїжджати з редакційними пожитками — це теж не додавало оптимізму. Працювала на різних роботах, перекладала, редагувала дисертації, книги, дописувала в інші газети, паралельно випускала ще один медичний журнал... — і так акумулювала кошти, щоб «Я сам/Я сама» жила. Щоразу, коли впадала у відчай і думала: «Все, закриваю», — якось так траплялося, що і рідні, й друзі підставляли плече. Серед них — Всеукраїнський БФ Надії і Добра, який очолює Валентина Довженко і з яким дружимо 17 років. До речі, й наш форум відбувся за його підтримки. А ще весь цей час не полишав мене сам на сам із труднощами син Олександр, який брав на себе найтяжче — дизайн, верстку, ілюстрування. І не тільки щодо випуску видання. Ми з ним однодумці, партнери.
— Ваші близькі не відмовляють вас від такої виснажливої роботи?
— І відмовляють, і вмовляють, і переконують, і сердяться, і навіть категорично наполягають, щоб я «поставила крапку». Та все ж мої рідні залишаються поруч — чоловік прикриває тили (побут), особливо коли працюємо над номером чи готуємо до друку чергову книгу для друзів. А коли важлива подія, як ось ювілей часопису і форум, то задіяні всі — і сім’я, і друзі, й однодумці. З ними я НЕ сама.
— Розкажіть про І Всеукраїнський форум «Дитячим дотиком пера»: які ваші враження як ініціатора та головного організатора?
— Позитивні емоції просто зашкалюють! Але такий масштабний проект одній людині реалізувати не під силу. Я завдячую працівникам КПДЮ і педагогам ІТА «ЮН-ПРЕС», режисеру й майстру своєї справи Віктору Книшу за чудову концертну програму! А також читачам різних поколінь та всім, хто присвятив свій час і вклав частинку своєї душі в цю важливу подію. Разом ми влаштували незабутнє свято! Понад 500 дітей та дорослих (20 делегацій), а загалом майже 800 учасників і гостей представляли свої творчі здобутки, спілкувалися, брали участь у різноманітних майстер-класах, інших заходах форуму. Кожен юний учасник отримав подарунок від учнів професійних та професійно-технічних училищ у рамках акції «Від серця до серця». Я твердо переконана: Україну об’єднають діти!

ДО РЕЧІ

У 2016 році часопис «Я сам/Я сама» здобув перемогу в конкурсі на краще періодичне видання для дітей (його щорічно проводить Державний комітет телебачення та радіомовлення України).
Тетяна Кондратенко удостоєна нагороди Національної спілки журналістів України «Золота медаль «Незалежність».
Днями Тетяні Григорівні вручили орден святої великомучениці Варвари — за заслуги у відродженні духовності, подвижництво та самовіддане служіння на благо України! Вітаємо!

Юлія ПОТАПЕНКО.
Фото з архіву Тетяни Кондратенко.