Юрій КУЖЕЛЮК: «Не скиглити, не базікати, а діяти!»

Юрій КУЖЕЛЮК (на знімку) — найстарший депутат Львівської міськради сьомого демократичного скликання, керівник фракції «Громадянської позиції» у Львівській міськраді, у якій — з 2002 року, до того з 1998-го був депутатом Львівської облради.

Розповідає про свою роботу, про поїздки на схід та християнські цінності. Не оминули ми в розмові й запитань про сім’ю. З’ясувалося, що Юрій Анатолійович зі своєю дружиною разом уже 46 років, виховали дочку, нині допомагають ростити двох онуків.

— Юрію Анатолійовичу, розкажіть про своє дитинство і про цінності, які вам прищеплювали.
— Народився я 1950 року в с. Країв Острозького району Рівненської області. Мати була вчителькою математики, а батько — фізиком. Поки вони облаштовувалися у Львові, мене віддали на виховання до бабусі з дідом, у село Країв. Мій дід був шкільним учителем, бабуся — домогосподаркою. Які в селі цінності? Традиційні. Виховувався разом із сільськими хлопцями, тому й виріс міцним. А ще бабуся з дідом прищепили мені любов до читання. Потім батьки забрали до міста, і вже з семи років мешкаю у Львові.
— Як познайомилися з дружиною?
— На Одещині, в студентському таборі «Медик». Вона навчалась у медінституті, де мій батько на той час працював, тож узяв мені путівку. Одружилися після закінчення вишу, разом уже 46 літ. Згодом мене забрали в армію: два роки служив в Азербайджані, в зенітно-ракетних військах. Дружина як офіцерша поїхала туди зі мною. Потім повернулися до Львова. Дочка (1974 року народження) за фахом — український філолог і працює в університеті. Зять закінчив радіотехнічний факультет — як я та мій сват. Щоправда, зять нині працює в айтішній фірмі. Маємо двоє онуків. Старший навчається у дев’ятому класі, а молодший — у п’ятому. Хороші хлопці ростуть. Тож не маю проблем ні з дочкою, ні з зятем, ні з онуками. Живемо тихо, спокійно.
— Як відпочиваєте?
— Любимо разом подорожувати. Коли я був молодший (працював 25 років на відомому заводі «Електрон», згодом — у фізико-механічному інституті), то ми з дружиною подорожували машиною. З наметом і припасами об’їхали фактично всю Україну, були в Прибалтиці, Білорусі. Навіть ГКЧП ми зустріли в мандрах. А тепер щороку дружина, я і двоє онуків їдемо в Шацьк, на базу фізико-механічного інституту. Для нас ці два тижні — то святе. Беремо з собою на машину велосипеди. Взимку їдемо на лижі, які є улюбленим сімейним видом спорту, в Карпати, в Славськ та Буковель. Улітку не зраджуємо Шацьку. Це ж чудове місце: і ліс, і вода! Кожен має свого ровера. Влаштовуємо велосипедні екскурсії у Шацьк. У Львові теж діти їздять на велосипеді.
— Що для вас сімейні цінності?
— Щодо цінностей — не треба особливо щось придумувати і казати. Вони — в десяти заповідях Божих. Бо в церкву ми ходимо, поклони б’ємо, а вийшовши за поріг, забуваємо про всі цінності... Треба, щоб діти шанували батьків і щоб батьки шанували дітей, а не муштрували. Не потрібно багато говорити про патріотизм, слід доводити це особистим прикладом. Бо цінності виховуються тільки так. Усе починається з пам’яті про предків. Чи доглядають нащадки могили пращурів? Діти побачать і самі так робитимуть. Якщо ж батьки про все забули, а ще коли батько прийшов додому п’яний і побив маму, то й результат буде таким же.
І ще одне важливе питання: нам треба припинити безперервно скиглити. Складається враження, що ми — плачуча нація. Бідні, нещасні, а вийдеш на вулицю — все забито машинами: бензин дорогий, а всі їздять. Ці плачі деморалізують людину. Погляньте на американця. Він, навіть втративши все, усміхається і каже, що в нього все «окей». А в нас — суцільні нещастя. Навіть досить заможні люди, і ті плачуть: «Ой, яка біда». Коли ж цікавлюся, що сталось, у відповідь чую: «То я не про себе, а про народ». Від цього нам треба відучитися. Від того, що мені хтось щось винен. Рухайся вперед, покладайся на самого себе, не нарікай, поважай довколишніх і працюй не лише на себе, а й для суспільства.
— Розкажіть про депутатську діяльність, якій нині присвячуєте найбільшу частину свого життя.
— Сьогодні депутатська діяльність для мене — і улюблена робота, і хобі. Ніколи не беру участі у так званих політичних розборах. Люблю щось збудувати і показати, що я щось зробив: ось тут відремонтована школа (я до того доклався), оце дорога замощена, ось тут інженерні мережі прокладені. Пам’ятник Роману Шухевичу в Білогорщі — на моїй совісті. З покійною депутаткою Вірою Лясковською ми добилися, щоб Музей «Тюрма на Лонцького» відкрили. Він працює, хоча ніхто не вірив, що це можливо.
— Знаємо, що ви регулярно їздите на схід.
— Так, я їжджу на схід уже чотири роки, відтоді, як були бої під Дебальцевим. Ми всі пережили 2014-й. Багато хто йшов в армію добровільно. У мене також була така думка. Коли приміряв бронежилет та інші речі, зрозумів, що для такого потрібна молодість. Тому зайнявся волонтерством. Одразу скажу, що не входжу ні в які волонтерські організації, де багато шуму і роздають посвідчення. У нас є коло товаришів, яким ми їздимо у військові частини і дивимося на війну, якою вона є насправді. Коли слухаєш розповіді деяких діячів (особливо політиків) про те, як вони воювали, і кров мішками проливали, і як там не пускають волонтерів... Кругом пускають — хто хоче, той завжди проїде. Саме нещодавно їздили на схід, щоб хлопцям завезти гостинців. Хоча зараз там іще не все так, як треба, але це гігантський стрибок після того, що було. Під час поїздки поспілкувалися з хлопцями й дівчатами, привезли їм дитячі малюнки, обереги, смачненького. Переконаний: замість того, щоб базікати, краще поїхати туди. Люди повинні бачити, що ними хтось цікавиться. Часто буває, приїжджають волонтери, заїжджають у штаб, скидають привезене, фотографуються і назад. Також для мене є цікавими зустрічі з місцевими волонтерами, тому що бути патріотом у Львові — одне, а бути патріотом за три кілометри від лінії фронту — це зовсім інше. Цим людям треба віддати належне.

Олена КОВАЛЬСЬКА.

Львів.