Коли Зореслава ВОЛОСЯНКО познайомилася з цими дівчатками (на знімку), найменшій Аллочці було лише сім місяців.
Тоді семирічна Тоня і шестилітня Настя вже розуміли, що життя обійшлося з ними суворо і просто на старті виписало догану за незроблену шкоду. А це немовля, напевно, розглядало стіни в палаті Петрівської райлікарні як щось належне і навіть не дивувалося навколишній сірості...
Усіх під одне крило
Почувши про дітей, котрі залишилися сиротами і чекають на рішення чиновників щодо своєї подальшої долі, Зореслава прийшла в лікарню і відчула, що назад дороги немає, що вийти з палати байдужою ходою і забути ці обличчя не зможе вже ніколи. Так почалося її, без перебільшення, змагання за дітей («На заваді всиновлення трьох сиріт стали... курси», «Голос України» за 12 травня 2017 року. http://www.golos.com.ua/article/288697). Жінка ходила тоді до лікарні, як на роботу. Ні! Як до власних дітей: годувала, читала їм казки, вчила читати й писати... А тим часом чиновники вигадували одну причину за одною, щоб зняти з себе відповідальність, відкласти і перекинути на когось вирішення питання щодо всиновлення сестричок із Володимирівки фактично «за попередньою припискою», в Петровому.
Зореславі вказували на різні перепони. Чомусь сорокарічна здорова жінка не відповідала уявленням прихильників інструкцій про припустимий материнський вік. Потім, не оглядаючи житла, хтось робив висновки, що побутові умови у Волосянків теж якісь не такі. А ще натякали на неадекватні реакції окремих членів родини, яких своїм непробивним формалізмом допекли до живого (а ситуація могла вирішитися швидко і гуманно).
Словом, епопея була ще та. Матеріально забезпечені, з вищими освітами, надійними доходами і гарним будинком люди пройшли весь шлях — від відчаю до радості перемоги — без економії на валідолі. В підсумку дітей вони забрали додому аж у липні. Причому не з лікарні, хоча мали всі законні для цього підстави (цей висновок зробили юристи), а з дитбудинку в Кропивницькому. Тож наразі можна з полегшенням констатувати: в дитячій кімнаті Волосянків таки весело.
«Тоня любить учитися. Аллочка любить пити молоко і бігати по хаті. А я люблю допомагати мамі по господарству, співати, люблю море і подарунки, люблю сестричку Женю (рідну доньку Волосянків, котра навчається на шостому курсі медичного університету в Івано-Франківську. — Авт.), — безпосередня, як горобчик за вікном, Настя готова розповісти все і за всіх. — Щоправда, Женя рідко приїздить. Вона подарувала нам собаку з надувних кульок і торт...»
Насправді з подарунками тут важко розібратися — який, ким, із якої нагоди і кому саме з мешканців цієї теплої домівки був подарований. Найстарша Тоня — відмінниця-першокласниця, з великим задоволенням та натхненням читає, пише, малює, додає і віднімає... А ще розповідає про святкування в ресторані та мобільний телефон на день народження, поїздку в криворізький «Діснейленд», сукні від мами, яблука, горіхи й книжечки від бабусі (Людмили Штанько), відпочинок із татом у Кирилівці...
Бояться, що хтось забере
«Вони досі бояться, що хтось прийде і забере їх від мене, — вказує на психологічну травму (вочевидь, і дитячу, і свою), на вкарбований у свідомість страх розлуки Зореслава Волосянко, тим часом пояснюючи дітям, що чергові гості родини нічого поганого їм не заподіють.
«Це мама подарувала Тоні гарну мобілку на Новий рік, а не Дід Мороз, — пояснює дуже важливий, з її точки зору, момент Настя. — Бо мама нас любить!»
Бо вона обігріє, прихистить і заступиться, хоч би що там у житті сталося. Бо всі разом вони — одна родина. А дбати й обігрівати їх потрібно посилено. Дівчатка часто хворіють. Цієї осені Настя уже тричі лежала в лікарні. У неї проблеми з нирками. Раніше Тоні оперували гланди. Аллочці лікували обструктивний бронхіт...
«Нині мені вже трохи легше доглядати за дітьми, — радіє прогресу у вихованні Зореслава. — Можу їх ненадовго залишити самих, щоб, наприклад, збігати в погріб. Відлучитися по господарству (а воно чималеньке: свині, корови, кролі. — Авт.), не передавши комусь вахти, поки що не вдається. Перші ж дні взагалі не було коли вгору глянути. Годувала, перевдягала, купала, лікувала... Не пам’ятаю навіть, чи спала тоді. А Аллочка у нас мов пружинка, тільки пильнуй!»
Відтоді представники служби у справах дітей побували у Волосянків двічі. Переконались, що і гаряча вода є, і холодильник (хіба один?!), і в холодильнику (і в коморі, і в погребі також) порядок. І заспокоїлись.
Спокійнішою стала й Зореслава Григорівна. Втомлена, але щаслива мама знає, що найскладніше попереду. І оцінює перспективу прагматично: «Виховання дітей — це важка праця. Поки що ми все робимо правильно. Переконалася в цьому, коли приходила до Насті в лікарню, щоб погодувати, і чула від неї: мамо, а ти сама їла?! Або коли дівчатка з саду мені вишеньки приносили, останній качанчик кукурудзи на тарілці залишали. Вони — маленькі, але дуже дорослі діти, все пам’ятають, усе розуміють... Якби ви чули, як Тоня з Настею заспівали в садочку на випускному пісню про маму!..»
Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Івана КОРЗУНА.
