«Відповідь на це запитання мусить знати кожен чоловік, — переконаний хмельничанин Олександр Чорний. — Тільки для кожного — свої обставини, коли починаєш задумуватися над цим. Для мене такою обставиною стала війна».
Добровольці і нацгвардійці під час зустрічі з молоддю, яка відбулася у Хмельницькому обласному художньому музеї.
Про все це він розповідає молоді, студентам, котрі зібралися послухати тих, хто таки раз і назавжди зрозумів, що не якийсь уявний літературний чи кіногерой, а саме він і є той захисник Батьківщини, котрий у найважливіший день не побоявся взяти зброю і піти воювати.
Про все це Олександр розповідає без будь-якого пафосу, а просто, наче тихим вечором удома на дивані розмовляє зі своєю дитиною. Зовні він зовсім не схожий на вояка — акуратний, інтелігентний, вихований. Але каже, що після цієї війни він став зовсім іншим:
— До того я навіть і подумати не міг, що колись візьму в руки автомат, піду воювати... Був підприємцем, міг дозволити собі витрачати гроші на якісь забави, типу дуже дорого велосипеда. А тепер точно знаю, що цінності життя зовсім в іншому.
Його тезка і бойовий побратим кам’янчанин Олександр Попов теж схвально хитає головою.
Переоцінити все в своєму житті мав змогу двічі — після двох поранень. Коли знову розплющуєш очі і бачиш світ — в ньому вже все інше. І ти інший. І нічого тебе вже не може злякати більше за те, що ти пережив.
Одного разу ось так він отямився, коли його пораненого з-під обстрілу витягнув Юра Гнатюк. Ось тепер Олександр живий, а Юри — немає.
Про свого загиблого товариша хлопці навіть зняли фільм. Шкода тільки, що в ньому немає кадрів, де б Юрко був живий. Бо вони не знімали фільм про героїв. Просто інколи на свої телефони фільмували те, що бачили, що найбільше вражало. Тепер із цих коротких уривків роблять невеликі фільми, щоб показати іншим.
Олександру Попову до Майдану теж не могло подуматися, що колись стане добровольцем. Працював на підприємстві, отримував хорошу зарплату — все було добре. А потім усе перевернулось:
— Перед першим боєм я подумав: ось зараз і має визначитися, чи зможу, чи не злякаюсь — чи все це моє.
Потім пригадує, як подібними думками з ним ділився Юра. Казав, що найбільше боявся, щоб у першому бою не впасти від страху у ступор. Бо хіба ж не було страшно хлопчині у 25, який, переступивши поріг маминої хати, одразу став на поле бою?
Але ні, він не зупинився ні в першому бою, ні потім. Жодного разу. І страху свого не показав. Ніколи. Поки був живим.
Його зупинив лише ворожий артилерійський снаряд. Під шахтою «Бутовка». Тієї ночі разом із його серцем перестали битися серця ще трьох його побратимів.
Не про кожного із тих, хто повернувся додому в трунах, є навіть ось такі любительські фільми. Але ті, хто знав їх, хочуть, щоб пам’ять про них жила. Тому і йдуть до людей, влаштовують зустрічі, розказують про те, що бачили на війні, що там зрозуміли.
Хто знає, може, саме такі розповіді і підштовхнули Богдана Ковбасюка до служби в Нацгвардії. Хлопець навіть ніяковіє, говорячи, що побувати в АТО йому не довелося — ще надто молодий. Та все одно вирішив пов’язати своє життя із тими, хто будь-якої миті готовий стати на захист своєї землі. Сьогодні, хоч і не воює, але має справу із небезпечними злочинцями, котрих доводиться охороняти. Попри всі складнощі своєї служби, переконаний, що вибір у житті зробив правильний. Ніколи не мріяв про якісь героїчні вчинки, але точно знає: коли треба, завжди захистить і батьків, і свою дівчину, а зрештою — і всіх нас.
Час збігає швидко. І ті, хто сьогодні сидить за шкільною партою чи студентською лавою, — це вже нове покоління, яке прийшло за тими, хто виходив на Майдан і йшов на війну в зону АТО. Вони теж не хочуть думати про те, що комусь доводиться воювати, стріляти, вбивати і вмирати самому.
Хто знає, може доля і вбереже їх від усього цього. Але вчорашні добровольці, нинішні вояки все одно не перестають нагадувати: будь готовим до всього, знай, що в жилах справжнього чоловіка тече козацька кров.
Ірина КОЗАК.
Фото автора.
Хмельницький.
