Жандарм зниклого світоустрою

Наталя ЯРЕМЕНКО

5 грудня 2018 356

«Лист батькові на фронт» попросили написати дітей в одній зі шкіл Санкт-Петербурга. Якщо від такого «військового» завдання деякі школярі розплакалися, їхні батьки обурилися, то креативні росіяни розвили тему в соцмережах. Тим паче що й війна не вигадана. І агресор справжній — товариш Путін. І деякі батьки, які пішли топтати чужу землю за його злочинним наказом, може, ще живі й прозріють від недитячих рядків... «Маму минулого місяця відправили в табір за те, що вона лайкнула пост проти війни», «Не запам’ятати, де міняємо ми кордони і яке ми обстрілюємо море»... Як сказав Еммануїл Кант, котрого не злюбили російські адмірали: «Коли справедливість зникає, то не залишається нічого, що могло б додати цінності життю людей». Свободу українським морякам!

Антивоєнні пікети в Москві.

Андрій КОВАЛЬОВ (колишній радянський і російський дипломат, колишній співробітник секретаріату президента М.С. Горбачова та апарату Ради безпеки Росії, к. і. н., Брюссель):
— ЖАНДАРМ ЗНИКЛОГО СВІТОУСТРОЮ
Свого часу Росію точно назвали жандармом Європи. Цю роль вона виконувала і до, і після Миколи I з невеликою перервою під час демократичних реформ, що ненадовго дали їй демократію, а іншим країнам — волю.
І от «нова» Росія обурилася тим, що імперія її імені розпалася, заговорила про «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття». Прийнявши найдієвішу участь у руйнуванні об’єктивно застарілої ялтинсько-потсдамської системи, вона почала трощити нею ж створений світопорядок.
Відбулося щось непоясненне з погляду здорового глузду: Росія стала на захист примари колишньої могутності СРСР. Першочергові жертви цього зовнішньополітичного божевілля визначилися швидко: Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Молдавія. Для протистояння Україні в Росії не було достатніх засобів. Я все це спостерігав, працюючи в МЗС та в апараті Ради безпеки РФ.
Отже, влада в Росії виявилася в руках людей, що мислять у найкращому разі категоріями минулого століття. Як точно зауважив М. Булгаков, — розруха в головах. Частиною цієї розрухи в пострадянській Росії стало імперське мислення, без звільнення від якого зберігається прагнення до імперського status quo.
Утім, про що і як думають у Кремлі й у його околицях і чи думають взагалі, — це таємниця велика навіть для мене, котрий пропрацював там не один рік і за Єльцина, і за Путіна. Але якщо припустити, що все-таки думають, то якось дивно, здоровий глузд кремлівським владикам не властивий.
Та недостатністю здорового глузду обділені не тільки в Росії. Це з усією наочністю підтверджують численні факти. Наприклад, Захід виявив загадкову для мене зневагу до розчленовування Росією Грузії. На анексію Криму й, особливо, неоголошену війну в Донбасі Захід теж волів би закрити очі, якби не трагедія рейсу MH17.
Для чого була створена так звана «нормандська четвірка» і чому на неї погодилися США та Велика Британія? Адже одразу було ясно, що вигодоотримувач у неї один — Путін. А сам «нормандський формат» перебуває у кричущій суперечності з такими документами чинного міжнародного права, як Біловезькі угоди й Будапештський меморандум, який його підписантам, за винятком України, виявилося вигідно забути — адже він гарантує Україні безпеку й територіальну цілісність.
Як можна серйозно говорити про якийсь абсолютно нелегітимний з погляду міжнародного права Мінський протокол, що означає втручання у внутрішні справи України?
Провівши все своє життя в політиці, я чудово розумію, чому на це була змушена піти Україна. Але мені не дано зрозуміти уряди інших країн, які займаються умиротворенням агресора.
Неприкрито виступивши в цій ролі в раніше незаконно «приватизованому» Азовському морі, російська влада остаточно покрили себе незмивною ганьбою.
Відомо, що не можна виграти війну в народу, що в сучасній зовнішній політиці не може бути переможців і переможених. І Росія, незважаючи на військову перевагу, ніколи не переможе Україну.
Борис ГРОЗОВСЬКИЙ (Москва, оглядач):
— Поділ країн, що тривалий час були частиною однієї держави, однієї імперії, завжди відбувається дуже важко. Це схоже на болісний процес розлучення в родині, де люди чверть століття були разом, а потім зрозуміли, що в них свої пріоритети й цілі, що їм далі не по дорозі. Таке розлучення завжди супроводжується масою ексцесів.
В основі невдач і неправильних рішень російської політики останніх років — міфологізовані уявлення про Україну, в які вплетено власні страхи, комплекси, зачеплені самолюбство й гордість. Значна частина російських еліт і населення, незважаючи на чверть століття життя нарізно, не готова змиритися з українською суб’єктністю: визнати, що це окрема країна із власними історією, долею й, головне, окремим від нас майбутнім. У цьому корінь проблеми: занадто довго прожили разом, щоб погодитися на окреме існування екс-партнера було б на-
стільки ж легко, як у разі із країнами Балтії, що відділилися. Думаю, таке розлучення за часом займе життя 3—4 поколінь. Та й потім ще довго на місці розриву буде боліти, нити, турбувати. На жаль, за цю психологічну наївність доводиться платити життями. А Росії — ще й добровільною самоізоляцією від світового співтовариства. Дика за сучасними мірками поведінка в Криму й Донбасі викликає закономірне неприйняття близьких і далеких сусідів.
Україні, що йде з кожним днем все далі від Росії, варто тільки пам’ятати, що її вороги — це конкретні люди. А не російська мова й не узагальнений «росіянин». Зовсім недавно за мірками глобальної історії Пушкін і Гоголь, Шевченко й Жуковський жили в одній країні. Розділити історичну пам’ять і навіть територію — дуже складно. Давайте наберемося терпіння й будемо сподіватися, що у спробі втримати Україну в орбіті свого впливу Путін, котрий володіє ядерною зброєю, не відправить усіх нас у рай, як він може.
Володимир СМИРНОВ (Москва, член Союзу письменників Росії):
— І все-таки скажу, з зітханням...
Можливо, я хріновий патріот, але я не в захваті від «подвигу» великого сторожового корабля, що в Керченській протоці пішов на таран тихохідного й неозброєного буксира. Це просто якась дика витівка...
І мені шкода українських моряків, які Новий Рік проведуть у в’язниці, а не зі своїми родинами. Вони виконували наказ. Вони не займалися піратством і ні в кого не стріляли... Я б їх обійняв, по-братерському і з миром відпустив...
Путін, чорт забери, у твоєму оточенні немає жодної розсудливої людини, ти сам себе оточив догідливими блазнями, тому ніхто тобі не дасть ділової поради.
Не треба показувати свої біцепси й торс, покажи розум і мудрість. Відпусти українських моряків, не викликай ненависті до себе й до Росії.
Нині триває Різдвяний пост, увесь світ готується до найясніших свят, не затьмарюй людям свята, не бери гріх на душу.
Відпусти українських моряків. Згадай слова духівника Свято-Троїцької Сергієвої лаври архімандрита Кирила: «Якщо не чуєш чужі стогони, не допоможуть тобі ні пости, ні поклони».
Для чого ти їздиш по монастирях і храмам, якщо немає в тобі добра й милосердя?!
Мені соромно перед Україною.
Наталя МЕЛІКСЕТЯН (Москва, економіст):
— Задихаюся від обурення останньою підлістю моєї рідної держави. Ну не можна саджати моряків! Коли Росія напала на Україну, пішли з чоловіком до міністерства оборони. От відтоді страждаю від сорому за країну. Всі ми вийшли з СРСР, але дуже сподіваюся, що Україна зможе скинути морок комуністичного минулого. Хоча це дуже важко. Вважаю Україну само-
стійною державою. А люди — скрізь люди. Морально громадянам України легше, хоч як дивно, адже за праведну справу воюють. А взагалі, в Україні живуть багато друзів. Дуже хотілося б, щоб весь нинішній жах пішов у минуле. Але зрозумію, якщо громадяни України не пробачать.
Юлія ФРІДМАН (Санкт-Петербург, інженер):
— Хтось каже, що українці й росіяни — «братні народи». Я так не вважаю. І не вважала ніколи. Україна — народ, що має право на свою державність, свій шлях, зовсім відмінний від того, який вибрали росіяни. І за свою агресію росіяни повинні понести всю міру відповідальності, приблизно таку само, яку понесли свого часу німці. І ненависть, злість українців до росіян — це цілком справедливе почуття, яке я розумію й до якого в мене немає жодних претензій. Більше того, я вважаю, ворожість до росіян, що терплять такий уряд і тим самим схвалюють російську агресію стосовно України, повинна бути присутня не тільки в українців, а й у всього цивілізованого світу.
Павло ЗАХАРОВ (Санкт-Петербург, начальник служби безпеки):
— Я був в Україні кілька разів — у шкільному віці, приїжджав до родичів. Чорне море, чудовий Миколаїв, прекрасне Коблеве. І обов’язково приїду знову. У цьому навіть не сумніваюся. Україна для мене нині — не просто країна, в якій живуть мої рідні й друзі. Для мене Україна — це символ сміливості, мужності й відваги. Прогнавши одного разу злодійську владу, українці показали, як насправді повинен діяти народ, якому все обридло й осточортіло. І один непоказний пан, що сидить за кремлівською стіною, вирішив за це помститися. Але поламав зуби. І зрештою втратить усі. Так, це далося дорогою ціною для України, але вона перемогла. Так, Крим захоплено. Так, мерзотник відкусив Донбас. Проте, як уже сказав, Україна перемогла. Тому що не здалася, вистояла, усвідомила саму себе і зрозуміла, що МОЖЕ. У найкоротший термін і в найтяжчих умовах підняла армію. А цей неймовірний, приголомшливий волонтерський рух! Тому, друзі, і Донбасом Путін обов’язково вдавиться, і Крим повернеться додому. Я не сумніваюся, що в українців усе вийде. Буде складно, важко, але ви одного разу вже показали усьому світу неймовірний приклад стійкості й готовності захищати свою країну, свою Батьківщину, свою Свободу. Ви — справжні! Усі розсудливі, адекватні й думаючі люди — з вами. Україна — в наших серцях. Слава Україні! Героям — слава!