Готель «Житомир», де живуть переселенці з окупованих районів Донецької та Луганської областей, — у самому центрі міста. Відведені їм кімнати знайти легко: в коридорі одне біля одного — дитячі візочки, велосипеди, прихилені до стіни ляльки та шкільні ранці. Інакше не можна: в кімнатах, де живуть цілими родинами, місця мало...

На знімку: Тамара Одинцова з матір’ю Надією Степанівною.

Фото надане героїнею розповіді.

І хто би міг подумати, що таке станеться?..
Тамара Євгенівна Одинцова разом із прикутою до ліжка 92-літньою матір’ю живуть на восьмому поверсі. Двері кімнати виходять у такий же заставлений дитячими речами коридор. У родинах, що в сусідніх кімнатах, 15 дітей — від кількамісячного віку до старших класів. Але поки діти в дитсадках та в школі, а їхні батьки — на роботі (на роботу влаштувалися всі), — можна згадати минуле...
Народилася Тамара в містечку Семенівка на Чернігівщині. Після школи закінчила музично-педагогічне училище в Дніпропетровську, потім — педінститут у Слов’янську Донецької області. Сталося так, що на роботу її направили у Горлівку. Там виросли її діти — син і донька. Там поховала чоловіка, котрий помер від серцевого нападу. Туди забрала й маму, коли та вже не змогла ходити.
Сама ж 16 років працювала вихователькою в дитячому садку, 20 років була завідувачкою дитсадка, рік — інспектором у справах неповнолітніх в одному з райвиконкомів Горлівки. Два скликання — депутатом Горлівської міської ради.
На її очах Горлівка росла і розвивалася. Гуркотіли вагонетки — цілодобово вивозили із шахт вугілля; димів потужний хімічний комбінат «Стирол», з’являлися нові житлові квартали. В Горлівці було 360 тисяч населення, активно працювали 11 шахт, діяли 90 шкіл та 154 дитсадки.
— Донбас був за Україну. В перші роки встановлення незалежності,  — згадує Тамара Євгенівна, — шахтарі по кілька місяців не отримували зарплати, але роботу не покидали. Вихователі, няньки дитсадочків збирали овочі на своїх дачах і везли на кухню — щоб було чим нагодувати дітей. Вистояли, витримали.
Багато людей з Донбасу їздили і на київський Майдан: і під час Помаранчевої революції, і під час Революції Гідності — відстоювали свою Україну. І як так сталося, що в 2014 році на донбаських териконах раптом з’явилися озброєні кадирівці — й досі не може збагнути ніхто. А втім, чого дивуватися? Кордони з Росією у нас були відкриті завжди...
Під постійними обстрілами стало тяжко жити. Місцеві радіо, телебачення постійно кричали, що то стріляють українські війська. Але люди бачили: снаряди летять із протилежного боку, але сказати щось боялися: за це багатьох повбивали, закатували, покидали в тюрми.
А потужні снаряди влучали і в школи, і в лікарні, й у житлові будинки. Влучали і в двори та сквери, де гралися діти й на лавках сиділи старенькі. І тоді їхні тіла збирали по шматочках. Шахти були затоплені, місто поруйноване, дитсадки закриті.
Від обстрілів люди ховалися в підвалах. Тамара цього зробити не могла, стримувала лежача мама. Тож, коли сказали, що бажаючі можуть виїхати на мирну територію, — прив’язала маму простирадлом собі до спини і потягла сходами на перший поверх. З речей змогла взяти тільки документи й найнеобхідніше — все інше залишила в квартирі на знищення і пограбування. Вклала маму в наймане авто і поїхали слідом за десятками автобусів.
Що то була за поїздка — і досі страшно згадати: блокпости, обстріли, переправи через річки на понтонах — мости всі поруйновані й розбиті... Так доїхали до поїзда, а потім — до Києва.
У Києві затрималися недовго — Одинцову з матір’ю направили на Житомирщину. Перша зупинка була в Коростишеві, де переселенців приймав будинок відпочинку.
— Вам краще поїхати десь в інше місце, — відразу попередили господарі. — В нас кімнати великі, в одну заселяємо дві-три сім’ї. З лежачою матір’ю тут буде незручно...
Далі був будинок для престарілих в Іванівці під Житомиром. Ніби й усе добре. Але часом для хворої мами то ліки якісь раптово потрібні, то якась дієта. А магазин — неблизько, аптека — далеко...
— Тож я дуже вдячна Житомирському міському голові Сергію Івановичу Сухомлину за те, що посприяв, щоб ми переїхали в Житомир, — говорить Тамара Євгенівна. — Хай Бог йому за добро віддячить сторицею...
Отак і живуть тепер тихо й спокійно — вже не перший рік — на восьмому поверсі готелю «Житомир».
Щасливі, що вдалося купити маленьку мікрохвильову піч: бо раніше, щоб підігріти мамі суп, потрібно було наливати кип’яток у велику миску і ставити туди чашку з супом.
Щасливі, що є холодильник — хоч у коридорі стоїть, один на всі переселенські родини — але є.
Щасливі, що сусіди з кімнати навпроти змогли придбати маленьку пральну машину, бо в них п’ятеро дітей — і дозволяють нею користуватися. Тож можна випрати і постіль, і мамині халати.
І всі переселенці дуже вдячні і волонтерам, і просто добрим людям, котрі допомагають і продуктами, й одягом, і медикаментами. Все це дуже і дуже важливо.
Тамара Євгенівна з мамою живуть на свої зовсім невеликі пенсії. Тільки на ліки для Тамари Євгенівни доводиться витрачати до півтори тисячі гривень щомісяця. Адже вона — інвалід другої групи: має хворе серце, тиск, захворювання суглобів, втрачає зір. Не кажучи вже про маму. До речі, для Надії Степанівни — це вже друга війна, адже вона пережила Другу світову і, певно, не думала, що знову все повториться.
До всього цього вже звикли, і з цим спокійно живуть. Переселенців із готелю «Житомир» хвилює тільки одне: їх уже попередили, що невдовзі вони мають переїхати до якогось гуртожитку.
Але кажуть, що в тому мікрорайоні є проблеми з опаленням і водою. Як тоді там жити? Як дітям залишати школи, дитсадки, до яких вони вже звикли?
За час проживання тут — а це вже чотири роки — Житомир став рідним переселенцям з Донбасу. Вони приїхали сюди не тільки тому, що тікали від обстрілів — вони вірять в Україну і не хочуть бути підлеглими Лугандону. Хто не хотів України, той залишився там.

Людмила НАТИКАЧ, заслужений журналіст України.