У нашій родині є тільки одна непортретна фотографія, на якій зображено дідуся Семена. На світлині він тримає мене на руках, а поруч — бабуся Оксана і мої двоюрідні сестрички. Якщо бабуся і ми одягнуті охайно, святково, бо готувалися фотографуватися, то дідусь — у робочому одязі. Сорочка у нього мокра від поту, на голові буденний кашкет. Невже у діда не було вихідної одежини? І чому в мене такий зарюмсаний вигляд? Що трапилося за кілька хвилин до того, як з об’єктива «вилетіла пташка»?

А вся річ у моєму капризуванні. Сказати, що тоді я вперше фотографувався, так ні. Бо наша бабуся взяла за правило періодично фотографувати онуків. Дякувати Богу, в селі жив фотограф, та і його колеги з райцентру як мінімум раз на рік навідувалися до місцевої школи робити випускні знімки. Отож за три роки із половиною, а саме стільки мені виповнилося на момент описуваної події, я вже мав певний досвід позування перед об’єктивом.
Але ж треба було тоді фотографу похизуватися перед дитиною «технологією виготовлення карточок». Сказав, як гвіздка мені в голову забив. Він ляпнув, що спочатку усіх накриє чорним рядном, ми зробимося маленькими, заліземо в апарат, зафіксуємося на плівці і виліземо назад. Від цього «ноу-хау» мене перекособочило... Аж у п’ятах похололо. Як це — зробимося маленькими? Раніше такого не було. А раптом щось не спрацює і ми залишимося у камері на все життя?! Маленькими... Як іграшки. Ба, навіть ще меншими. Це було найстрашніше.
Я дав волю сльозам. Ні, фотографуватися не буду... Жодні умовляння не допомагали. Мене соромили, ставили за приклад сестричок, купляли цукерками, спокушали морозивом, походом у кіно. Я стояв на своєму, як окунь проти води. Уперся, як кілок у тин.
І тут бабусю осяяла геніальна ідея. А разом з дідусем Семеном сфотографуєшся? Вона знала, що з дідусем я готовий хоч на край світу, хоч у вогонь, хоч у воду. Я довіряв йому беззастережно. Це був мій кумир. Я навіть кашу з’їдав швидше за діда, коли ми їли наввипередки. З ним можна було і у фотоапарат лізти. Ну і що з того, що є шанс там і залишитися? Але ж дідусь буде поруч.
Хтось збігав у луг, де дід косив траву. Прийшовши, він одразу взяв мене на руки. Від нього заспокійливо пахло потом і лугом. Я перестав вередувати. Мій каприз минув, а єдина світлина з дідом залишилася. Вона виявилася і останньою прижиттєвою фотографією дідуся. Земля йому пухом. Ось така історія.
Мал. Миколи КАПУСТИ.