Олександр ДРАГАН: «Людина має любити свою справу»

Коли кілька років тому Олександр ДРАГАН з’явився у Хмельницькому, його постать стала знахідкою і несподіванкою, приводом для захоплення і критики водночас. Все це почасти через професію, бо артистична натура диригента не може не привертати до себе уваги. І через те, що несподівано для багатьох очолив обласну філармонію, а посада керівника у творчому колективі завжди вимагає і великої делікатності у стосунках, і рішучості. А ще через те, що, ставши активним провідником ідей об’єднання «Самопоміч», очолив фракцію цієї політичної партії в обласній раді.

 

З дружиною Оксаною та донечками Соломією і Юстиною.

 

Олександр Драган із племінником Денисом, студентом Віденської консерваторії.

 

— Олександре Васильовичу, не здивуюсь, якщо ви до всього виявитеся ще й зразковим чоловіком, батьком, сином...
— Це вже перебільшення. Та взагалі я прагну до того, щоб будувати найкращі сімейні стосунки і підтримувати найтісніші родинні зв’язки.
— А звідки ви? Яке ваше родове коріння?
— Я родом з Івано-Франківщини, з Трофанівки, що у Снятинському районі. Там живе моя мама. З тих країв і дружина. Великдень, Різдво, Зелені свята ми обов’язково проводимо там у колі найрідніших. Я дуже люблю Покуття, його природу, людей, і, гадаю, зв’язки з ним ніколи не розірвуться.
— Чи це генетика, чи історія, але цей край відомий співочими і художніми талантами. Звідки ж у маленьких селах беруться диригенти симфонічних оркестрів?
— Тут і справді багато факторів. І культурні традиції також. Адже змалечку я знав, що у нас народився відомий диригент і композитор Ярослав Барнич, автор українських оперет, багатьох пісень і чи не найвідомішої — «Гуцулка Ксеня». Та й сам я з родини Композитора. Так у селі всі називали мого батька Василя Михайловича. Від природи музично обдарований, він закінчив училище культури, і без його музики не обходилось жодне свято у селі. А ще створив оркестр, завзято працював у сільському Будинку культури. Шкода тільки, що його дуже рано не стало... Та й від мами, Ганни Романівни, багато чого передалось. Хоча за освітою вона бухгалтер, проте танцювальний і театральний гуртки ніколи не обходились без неї. З дитинства пам’ятаю, як батьки встановлювали чергу, хто може ввечері піти на заняття гуртка.
Звичайно, не слід заперечувати роль таланту, але й культурні, освітні традиції мають важливе значення у мистецькому житті. Ось мій батько створив сільський оркестр, я став диригентом симфонічного оркестру обласної філармонії. Сподіваюсь, що мої діти колись досягнуть ще більших висот. До речі, великі надії у нашій родині зараз ми покладаємо на мого племінника Дениса. Змалечку підтримували його заняття музикою, хоча ніколи не наполягали, щоб вона стала його професією. Адже є чимало інших, котрі дають змогу значно краще заробляти на життя. Та він усе-таки вирішив подолати непростий шлях музичної кар’єри — зараз є студентом Віденської консерваторії. Тож перед ним відкриються ще вищі музичні обрії.
— А ви ніколи не мріяли про всесвітню славу? Це так природно для творчої людини.
— Мріяти завжди треба. Та я переконаний: неважливо, де грати, важливо — для кого і як. З хмельничанами я познайомився ще тоді, коли був студентом Львівської консерваторії. На останньому курсі приїздив до філармонії і працював з оркестром. Зізнаюсь, спочатку були й такі думки: от відіграємо кілька концертів, наберусь досвіду — і переїду до Львова. Але вже під час виступів, коли відчув оту славнозвісну енергетику залу і публіки, зрозумів, що зараз моє місце — тут.
— Із вашим приходом у філармонії багато що змінилось.
— Це так. Традиційно у радянських філармоніях домінував естрадний жанр. А я прагну повернутись до європейських традицій, де філармонія є осередком класичної музики. На цьому шляху ми робимо чимало. Як результат — до нас приїздять музиканти та диригенти світового рівня, та й ми побували з концертами в ряді міст Європи.
— Чим заманюєте зірок на провінційну сцену?
— Професіоналізмом наших виконавців насамперед. А ще публікою, котра вміє слухати і цінувати виступи майстрів. Не хочу видатись хвалькуватим, але Хмельницька філармонія за своїм рівнем тягнеться до столичної. Переконаний: не буває провінційних виконавців і глядачів. Буває провінційність у головах. А ми робимо багато, щоб у думках і почуттях глядачів панувало високе мистецтво. Однаково щиро виступаємо і у Відні, й у райцентрах області. Удома навіть із більшим старанням, бо намагаємось виховувати нашого глядача, не тільки пропонуючи кращі твори і виконавців, а й у буквальному розумінні слова — прищеплюючи любов до класики з колиски. У Мюнхені ми підгледіли ідею так званих концертів на подушках: запрошуємо мам із немовлятами, а діти, граючись поряд із музикантами, підсвідомо стають учасниками концерту. Продовженням стала постановка дитячої опери «Петрик і Вовк». Пішли далі — зробили концерти для вагітних, щоб музику могли почути навіть ненароджені! Не розумію, коли говорять, що філармоніям бракує глядачів... Намагаємось виростити не тільки майбутнього інтелектуального глядача, а й виконавця. П’ять сезонів поспіль у нас відпрацювала Дитяча філармонія, вихованці музичних шкіл із сіл та районів виступали з симфонічним оркестром та солістами. Для когось це може стати поштовхом і до світової слави.
— Дитяча тема близька вам тільки на сцені?
— У житті — ще більше! Із дружиною Оксаною виховуємо дев’ятилітню Соломійку та дворічну Юстинку. Шкодую, що не можу віддавати їм більше часу через роботу, депутатську та громадську діяльність. Але донечки все одно ростуть в аурі мистецтва, бо окрім батька-диригента мають ще й маму художника-дизайнера. Соломійка з п’яти років займається у музичній школі. Теоретичні дисципліни не захоплюють, хоча грати на інструментах вона готова. Найбільше вона полюбляє малювати, і це їй чудово вдається. Зате Юстинка у нас співає. Не знаю, можливо, музика чи малювання колись стануть головними в їхньому житті. Та це буде їх вибір.
А мене музика супроводжує все життя і скрізь. Навіть перше побачення у нас відбулось після того, як я запросив Оксану на концерт, де диригував, бо до того ми були просто друзями. Коли ми взялись за постановку опери «Гуцулка Ксеня», чого, до речі, не робила жодна інша філармонія, у мене перед очима завжди був образ моєї гуцулочки Оксани, котрій її батько дав ім’я, почувши по радіо саме пісню «Гуцулка Ксеня». Хіба це не символічно?
— До речі, на адресу поставлених опер лунали і схвалення, й критика: мовляв, це — не справа філармонії...
— Так, але ми це зробили. І, скажімо, постановка «Богдана Хмельницького» — це була своєрідна данина місту, що носить його ім’я. Опера «Назар Стодоля», котра нині не йде ніде в Україні, — це пошанування Шевченка. «Украдене щастя» — подарунок до 160-ї річниці з дня народження Франка. А що буде далі — побачимо. Хоч би що казали скептики, у нас вистачає творчих сил і для такого складного жанру. Водночас опера дає шанс реалізуватись практично всім творчим працівникам: музикантам, співакам, танцюристам.
— Навіть із вибору репертуару можна побачити вашу громадянську позицію. А що привело вас у політику?
— Не можу назвати себе повноправним політиком, хоча й не тримаюся осторонь від бурхливого політичного життя. Так сталося, що свого часу після помаранчевої революції займав доволі активну позицію, був радником Андрія Садового з питань молодіжної політики. Тож коли створювали «Самопоміч» і мені запропонували долучитись, я не відмовився. В цьому не прагнення зробити політичну кар’єру, а відповідальність перед старими друзями. Крім того, ідеї «Самопомочі» виявились для мене близькими, як любов і повага до Галичини, її історії, культури і традицій. З’ясувалось: іще на початку минулого століття члени моєї родини були учасниками кооперативного руху з однойменною назвою. Тому доволі символічно, що і я долучився. Прагнення людей самоорганізуватися, щоб зробити кращим своє життя, життя дітей — це так актуально у наші дні.
Часом ми жартуємо, але принцип «візьми і зроби» діє і в нашій родині. Особливо коли це стосується якихось хатніх справ, прибирання. Я дуже невибагливий у побуті, в їжі. Але маю один пунктик — люблю порядок. Не сяду обідати, займатись мовою, вчити партитуру, поки навколо не пануватиме ідеальний порядок. Коли був молодшим, вимагав, щоб за цим слідкувала дружина. Та згодом зрозумів, що це ми маємо робити вдвох. Тож тепер намагаюсь долучатись до домашньої роботи. Хоча тут немає меж для вдосконалення.
— А чим іще любите займатись?
— У житті стільки всього захопливого. Ми ходили на байдарках по спокійних водоймах Полтавщини і Сумщини. З дитинства приваблюють гори, котрі було видно із нашого села. Люблю займатись спортом. І ходити в ліс по білі гриби, щоб з них зварити банош... І спілкуватися з дітьми. І запалювати музикою глядачів... Кожну свою справу людина мусить любити і відповідати за неї. Тоді все вдасться.

Ірина КОЗАК.
Фото з родинного альбому.

Хмельницький.