В Одесі добре відомі місця, де під Новий рік обов’язково здійснюються найзаповітніші мрії. Це — Думська площа, міст закоханих, Потьомкінські сходи, пам’ятник Дюку й, звичайно, Дерибасівська — чудо-вулиця міста біля моря.
Щороку в передноворічну ніч на Дерибасівській збираються тисячі одеситів і гостей міста. Серед них частенько — й ми з дружиною. Дивлячись на радісні усміхнені обличчя, й самі починаємо більше радіти й усміхатися. Але одного разу ми побачили заплакане обличчя. Назустріч нам ридаючи йшла юна одеситка. Її сльози капали на бруківку.
Повз пройти ми не могли. Зупинилися, поцікавилися в дівчини причиною сліз. У відповідь почули: «Він мене не кохає, він не хоче зустрічати Новий рік зі мною, він негідник, він...» Далі йшов каскад добре відомих одеситам виразів.
Знадобилося чимало слів, щоб заспокоїти юне створіння й переконати в тому, що все перемелеться, а той парубок, який скривдив її, чудовий, просто він був не у святковому настрої, а насправді він її кохає.
«Ви справді так вважаєте?» — запитала дівчина, і очі її засяяли.
«Правда, правда!» — заспокоїли її ми з дружиною. І розповіли історію нашого кохання. Колись через 15 хвилин після знайомства я запропонував своїй Людмилці вийти за мене заміж. Вона погодилася, і от ми вже 45 років весілля нещодавно відзначили. 
«А якщо буде зовсім гірко, телефонуйте», — сказав я й простягнув дівчині свою візитку.
Вона зателефонувала в січні наступного року й сказала дивну фразу: «Я хочу, щоб було мені гірко». Отак незвично нас із дружиною запросили на весілля Оксани й Михайла — того самого, через якого дівчина ридала на Дерибасівській у передноворічну ніч.
Весілля (а ми таки скористалися запрошенням) вийшло по-одеськи веселим і з приколами. Особливий тост Михайло виголосив і за нас: «Я киянин, але тепер точно знаю, що Кохання живе на Дерибасівській».
Та хто б у цьому сумнівався. Нещодавно в Оксани й Михайла народився син — справжній одеський пацан, який уже (щоправда, поки що у візочку) любить прогулюватися Дерибасівською.

Одеса.