У тридцяті та сорокові роки минулого століття більшість поліщуків Рокитнівського району Рівненщини народилися на хуторах.

 

Ось такими поліщуки-хуторяни зображені на польській листівці.

Фото з архіву сім’ї Щедріних.

 

Юні краєзнавці Рокитнівського ліцею біля закинутого хутора поблизу села Осницьк Рокитнівського району.

Фото надано автором.

 

...Це було ще тоді, коли в селищі Рокитне працював аеродром — приземлялися літаки. За ним, у ліску (тоді я, ще хлопчак, ішов з батьками по ожину), побачив острівок зовсім іншого життя. Під розлогими дубами з вуликами-дуплянками, на зеленому тлі з пахучих трав притулилося кілька посірілих дерев’яних хатинок, паслася худоба, неподалік виднілася приземкувата криниця, кілька фруктових дерев. «Це Федорин хутір», — пояснили батьки. Подумалося тоді, як ця бабця живе без електроенергії, як не боїться сама спати серед поля та лісу? За кілька років мої побоювання справдилися — однієї ночі Федора була замордована нелюдами, які, як мовилося на той час у містечку, вимагали в неї золото. Ось таке було моє перше побачення з хутором. Він був один із небагатьох уцілілих на той час.
У 1920—1940-ті роки територія нинішнього Рокитнівського району вкривалася густою павутиною хуторів. А перші хутори в наших краях виникли наприкінці XIX століття у зв’язку з поширенням невеликих промислів — виробництва заліза, смоли, поташу, деревного вугілля («рудні», «буди», «печі»). Столипінська аграрна реформа (1907—1916) в Російській імперії пришвидшила цей процес. Селяни-поліщуки охоче виходили з общин, брали земельні наділи у приватну власність, корчували ліс та будували свої садиби.
Якщо на середину 1880-х у межах колишньої Кисорицької волості Овруцького повіту, яка відповідає південній частині Рокитнівського району (до широти Блажового), зафіксовано 11 населених пунктів, то вже через рік їх налічувалося 24. Тоді ж виникли три села — Буда Красний Груд, Рудня Льва, Рудня Старики, чотири слободи — Олександрівка, Окоп (Боровські Будки), Дворища та Довгань (Клюнь), урочище Слобода та п’ять хуторів — Вербичів, Жерело, Жовни, Коцвин, Синичин. У 1890-х у Кисорицькій волості вже налічувалось 31 поселення, у 1906-му — 30, 1909-му — 36, 1910-му — 38, а в 1911-му їх кількість сягнула свого максимуму — 40.
Процес створення нових населених пунктів став інтенсивніший після впровадження аграрної реформи в Польській державі, адже територія нашого району тоді належала до Сарненського повіту Волинського воєводства. Так звана комасація (об’єднання дрібних черезсмужних ділянок в єдиний масив із хутором на ньому), ліквідація права користування панськими лісами та пасовищами взамін отримання землі насправді були спрямовані на ліквідацію сільських населених пунктів та пограбування основної маси селян, що особливо яскраво проявилося через створення осадництва. Прийнятий з ініціативи Ю. Пілсудського закон від 17 грудня 1920 року давав змогу колишнім воїнам та інвалідам, які відзначилися в боях або вступили до війська добровільно і служили у фронтових частинах, безплатно отримувати з державного земельного фонду до 45 гектарів землі, щоб створити садибу (осаду). Отже, під впливом згаданих причин поряд із старими польськими селами та іншими поселеннями, в яких мешкали поляки, з’явилося багато нових цивільних та військових колоній.
У 1926 році в тій частині колишньої Кисорицької волості, що територіально належала до Речі Посполитої, налічувалося вже 72 населених пункти. Довоєнний польський картографічний матеріал дав мені змогу виділити на відповідній території майже 180 хуторів та осад.
Час вносив корективи не тільки на етапах становлення і розвитку хуторів, а й у важкі роки припинення їх існування. До занепаду спричиняли як політичні, так і економічні та соціальні чинники. Але, незважаючи на складні життєві обставини, пов’язані з переходом підпорядкування наших земель від Польщі до СРСР та подіями Другої світової війни, навіть у 1946 році до адміністративно-територіального устрою півдня Рокитнівського району офіційно належало 132 хутори. До Рокитного прилягали хутори Бігки, Борсуки, Великий Луг, Гнійки, Деревце, Довжиця, Дубровиця, Завиче, Залісся, Кавуни, Корінне, Кривуха, Леса, Липники, Лісовий, Островок, Підгалів, Підріччя, Піщаний, Подище, Ровище, Слізки, Смолець, Синіжів, Совці, Фойки, Церковище, Царська Лужа.
У 1946—1947 роках під час проведення радянсько-польської спец-операції «Вісла» було депортовано польське населення з досить великих на той час колоній-осад Омельно, Лядо, Медин, Перестанець, Татинне, Пугачівка, Боровина, Слобідка. Після таких подій ці поселення фактично перестали існувати.
Хутірська система, що виникла в умовах капіталістичного одноосібного господарства, в радянський час за умов колгоспного виробництва визначалася як вкрай нераціональна. Хутірські господарства становили серйозну перепону на шляху запровадження соціалістичних методів господарювання, проведення колективізації. Крім того, хутори стали осередком підтримки українського національно-визвольного руху у 1940—1950-х роках. Тому сталінський режим доклав усіх зусиль, щоб їх знищити. Аналіз низки архівних документів свідчить, що масова ліквідація хуторів припала на 1950—1953 роки. Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 12 серпня 1950 року під № 2467 було прийнято постанову «Про зселення в колгоспні села дворів колгоспників, а також дворів одноосібних селян і інших не членів колгоспів, розташованих на громадських землях колгоспів у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській, Станіславській, Тернопільській, Чернівецькій і Ізмаїльській областях УРСР».
А відбувався цей процес у більшості випадків так. Багато моїх земляків-рокитнівчан знають урочище Прохорове на південній околиці містечка як грибне місце. Старі дуби, особливо в осінню пору, надають йому своєрідного колориту. Житель райцентру Рокитне Микола Артемовець пригадує, що народився 1946 року саме на цьому хуторі, названому на честь його діда Прохора. Триста дубів перебували в межах їхнього наділу. «Буває, батько у грибну пору вискочить з хати на декілька хвилин, пробіжиться між сусідніми дубами, то й коробка боровиків уже є», — згадує Микола Іванович. Поблизу проживали родини Бохонів та Цімелів. Жили, як усі, не жирували, але й не голодували. У 1953 році до їхньої садиби під’їхали дві підводи на чолі з головою колгоспу Наталією Йосипівною Салімоновою. Прибулі розкрили дах хати, після чого линув дощ — хуторянам не було куди подітися...
Ще одним чинником зникнення хуторів стало поглинання їх іншими, перспективнішими поселеннями. У такий спосіб хутори Гаївка, Синіжів, Кривуха опинилися в межах територіальної забудови смт Рокитне і позбулися статусу адміністративно-територіальної одиниці. Аналогічна ситуація з хуторами Ломськ, Шичево, які поглинув Томашгород. На місці колишніх хуторів Марин, Галич та Свинники виникло село Лісове. Постанова не пощадила навіть ціле село на річці Переросль — Пересічну.
До початку 1960-х років хуторів у Рокитнівському районі, за окремими винятками, практично не залишилося, зате населення сіл зросло в кілька разів. Про те, де розміщувалися хутори, підказують дички фруктових дерев, переважно яблунь та грушок. Хоча поліщуки й намагалися отримати наділ у діброві, оскільки знали, що там найродючіша земля, але не завжди такі сподівання виправдовувалися: на ласі шматки були й привілейованіші зазіхачі.
Як правило, сім’ї хуторян були багатодітні, мали по 4—10 дітей. Кожна сім’я тримала кілька поросят, 2—6 корів, різну птицю, вирощували жито, картоплю, льон, коноплі. Багатші господарі тримали коней, волів. Помітне місце у трудовій діяльності займали допоміжні заняття і промисли — бджільництво, мисливство, рибальство, збиральництво.
Люди практично вели натуральне господарство, але треба було й копійку заробити, тому майже всі займалися якимись промислами: ковальством, теслярством, бондарством, столярством, чинбарством (первісна обробка шкіри), лимарством (виготовлення предметів упряжі), шевством, ткацтвом тощо, наймалися на меліоративні та лісозаготівельні роботи до панів і гайових.
У повоєнні роки на найбільших хуторах навіть було організовано навчання. Колишня вчителька Марія Панасівна Ускова (Щербина) завжди пригадувала, як її, ще зовсім дівчам, родом з Чернігівщини, після педучилища направили піднімати освіту Рокитнівщини. Її першим місцем роботи була школа на хуторі Ровище, що поблизу нинішнього села Лісове. Голодні до знань з десяток учнів дуже любили вчитися. Вдячні школярі подарували вчительці маленький дубок, який вона посадила на своєму обійсті. Нині цей уже 70-річний дуб-красень по вулиці Варшавській у райцентрі Рокитне є фактично ровесником початку кінця епохи хуторів.

Юрій ХМЕЛЬОВСЬКИЙ,
краєзнавець.

Рокитне Рівненської області.