У Черкасах у видавництві «Брама-Україна» вийшла книжка «Щоденні записки (журнал) Тараса Шевченка». Це репринт за виданням 1927-го (на знімку).

Поет у засланні щодня робив нотатки з червня 1857-го майже протягом року, після одержання звістки про можливе звільнення і повернення до Петербурга.
— Тарас Григорович писав щоденника для себе, щоб не збожеволіти у нетрях Новопетровського укріплення, та для двох друзів. Він не збирався його публікувати — це видно з того, що там були описки, які легко виправити, але він цього не робив, — зауважує Василь Пахаренко, доктор філологічних наук, професор і автор передмови до книжки.
В умовах, коли йому було заборонено листуватися, писати, малювати, Шевченко робив нотатки російською. Є версія, що дозвіл на це виклопотав комендант укріплення Усков. У тексті поета багато фонетичних українізмів. У такий спосіб він оживляв немилий йому «язик». Після визволення з солдатчини Кобзар ніколи до російської не повертався.
Поки влаштовувався з житлом у Петербурзі, оселився у Михайла Лазаревського. Йому згодом і подарував свої нотатки.
— І точно відомо, що попрохав їх не друкувати. Але як мудрий чоловік — чи міг на це серйозно розраховувати? «Журнал» почали публікувати ще за життя Тараса Григоровича, — зазначає Ольга Шарапа, директорка Черкаського музею Кобзаря, представниця родоводу Шевченків по братові Йосипу.
Саме вона, Ольга Михайлівна, як справжня берегиня спадщини геніального предка, підштовхнула видавців до роботи над «Щоденними записками». Музей Кобзаря надав для цього видрукуваний у 1927 році «Журнал» під редакцією Сергія Єфремова, хрещеного батька УНР, літературознавця, який для супроводу тексту щоденника написав 432 коментарі, що часом нагадують стислі наукові дослідження.
Шевченко робив записи короткими реченнями. Та коли його перевидавали й правили, редактори переінакшували речення на довгі. Єфремов повернув пунктуацію оригіналу.
— У 20-х роках українські науковці хотіли видати повне зібрання творів Шевченка у десяти томах і почали це робити з найменш відомого: щоденника та листів Тараса Шевченка, — розповідає професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Поліщук. — Ці два томи вийшли, а третій, про малярську спадщину, готовий до друку, не побачив світ і був знищений.
Не дійшли й перші томи до широкого загалу. Уціліли лише поодинокі екземпляри, в яких бракувало сторінок. Завдяки Світлані Брижицькій, заступнику директора Шевченківського національного заповідника, у Каневі, у фондах наукової установи, знайшли три першоджерела.
— Чим для нас цінний щоденник? — продовжує Василь Пахаренко. — Це автопортрет Шевченка у словах. Він щиро розповідає про себе. Навіть такі речі, які я, наприклад, не сказав би про себе, — але він каже: і таке було, й таке.
Видавець Олександр Третяков розповідає про п’ятирічну роботу над книжкою. Вона була колосальною — стоси фотокопій, коректура... Лише в одному з трьох томів знайшли сторіночку з поміченими друкарськими помилками. Шрифт був адаптований найближчий. Зробили подвійну нумерацію — видання 1927 року та сучасну. Три тисячі ілюстрацій у 500 примірниках щоденника наклеювали на книжковій фабриці вручну...
— Тобто з 1927-го ніхто такого перевидання не робив, і хто зна, чи ще зробить, — каже Олександр Третяков.
Це вже друге солідне видання Шевченкової спадщини у «Брамі-Україна». У 2013-му колектив випустив друком том листування Тараса Шевченка за виданням 1929 року. Тоді — за бюджетної підтримки. Коли презентували книжку у Львові, люди сприйняли її як наукове джерело, хоч і з сучасним титулом, — у цьому її цінність.
Видавець пообіцяв передати електронний варіант щоденника для розміщення його на «Порталі Шевченка». З елементами пошуку. «Це не наша власність, а робота, яка повинна піти в люди», — наголосив Олександр Третяков.

Лариса СОКОЛОВСЬКА, Лідія ЛІСОВА.
Фото Олександра ТРЕТЯКОВА.