Під час туру журналістів Зарічненським районом Рівненщини гідом був краєзнавець із села Морочне Зарічненського району Рівненщини Павло Євгенійович Дубінець (на знімку).
Хоча відтоді минуло десять років, враження від його розповідей про місцевість, де він живе, людей, історію надійно відклалися в пам’яті, бо інформація була дуже цікавою. Відтоді намагалася стежити за його краєзнавчими публікаціями. І що більше їх читала, то більше хотілося розповісти нашим читачам про таку віддану Поліссю високоморальну людину. Інтелектуала, трудівника.
Отець Павло (Дубінець) з трепетом гортає Нобельське Євангеліє в бібліотеці Академії наук Литви у Вільнюсі.
Реставроване Нобельське Євангеліє.
Ось такими дерев’яними ночвами, знайденими на горищі однієї з хат у Морочному, користувалися поліщуки — вони стануть експонатом музею.
Дорога до реліквії
Павло Євгенійович Дубінець — з 1993-го священик церкви Святої Параскеви в селі Морочне Зарічненського району Рівненщини. До речі, церкву, побудовану 1815 року, навіть у радянські часи ніколи не закривали — тут завжди правилося. Про це повідав Павло Євгенійович, як і про історію свого села, яке було за Росії волосним центром, при Польщі — центром гміни, при Союзі в 1939—1946-х — центром Морочненського району. Тут мали свої володіння знатні родини, зокрема, Терлецькі, Генріх Родзевич (його донька Марія Родзевич — відома польська письменниця)...
Зізнаюсь, що під час спілкування з краєзнавцем отримала чимало нової інформації про Рівненське Полісся. Самого ж Павла Євгенійовича, як він зізнався, цікавить історія церков на Поліссі, Перша світова війна, міжвоєнний період Полісся 1921—1939 років. Над цим нині працює.
— За сприяння мого земляка, краєзнавця Сергія Чекуна вдалося побувати у Вільнюсі, у бібліотеці Академії наук Литви, де зберігається Нобельське Євангеліє, написане 1520 року в селі Нобель (нинішнього Зарічненського району. — Авт.), — розповідає Павло Євгенійович. — Воно збережене в єдиному екземплярі і старше на 41 рік від Пересопницького, яке визнано українською першокнигою.
— Загалом раритет нас із Сергієм дуже вразив, — продовжує отець Павло (Дубінець). — Розміром він двадцять на п’ятнадцять сантиметрів, має 702 сторінки. Вони писані чорними чорнилами, а заглавні слова — червоною кіновар’ю. Не всі букви на сторінці однакового тону. Є особливо виразні — це коли писар спочатку наносив фарбу на листок і цієї фарби було найбільше. У книзі є дуже значима річ — відомість про час написання, зокрема, дата, коли завершена праця. Це день пам’яті Іустина Філософа 1520 року, тобто 14 червня за новим стилем. Читати книжку навіть зі знанням старослов’янської мови нелегко, бо в тексті є багато скорочень, а також суцільних рядків, які можуть сягнути одного абзацу.
Павло Дубінець зізнався, що у Вільнюській бібліотеці став перед Нобельським Євангелієм навколішки, помолився, доторкнувся до нього, щоб пройнятися його духом і перенести цей дух на батьківщину.
До речі, наступного року виповниться 500 років із дня створення цієї реліквії, тож чи знайдеться в Україні людина, яка б подбала, аби в нашій країні з’явилося б бодай факсимільне видання.
Краєзнавець зізнався, що дуже любить літературознавство, читати книги про життя письменників. У його загашнику — два написані ним і фактично готові до видання рукописи — «48 новел» та роман під робочою назвою «Одинак» про долю останнього хуторянина-поліщука, який не хотів переселятися в село і вступати до колгоспу. Однак для того, щоб видати їх, у багатодітної сім’ї Дубінців бракує коштів.
Загалом у Петра Дубінця домашня бібліотека нараховує приблизно три тисячі примірників книг, якими він дозволяє користуватися учням місцевої школи.
Роботящий батюшка
— У селі Павло Євгенійович Дубінець користується авторитетом, — каже морочненський сільський голова Олександр Іванович Захаревич. — З 1998 року його обирали депутатом Зарічненської районної ради. Лише в останні роки він відійшов від депутатства, хоча й активний у громадському житті села. Бо, на мою думку, хоче мати більше часу для того, щоб займатися краєзнавством, літературною творчістю.
Сільський голова розповів, що Павло Дубінець народився в поліському містечку Дубровиця, що на Рівненщині. Служив в армії — в морській піхоті. Закінчив Національний університет «Острозька академія». У Морочне священиком його направили у 1993 році. Тут і вкоренився.
— І коли отець Павло все встигає? — запитую в сільського голови.
— Я і сам дивуюсь його працездатності, бо, крім служби, інтелектуальних занять, наш батюшка (так у Морочному називають отця Павла. — Авт.) дуже важко трудиться, навіть більше, ніж дехто із селян, — чую у відповідь. — Його здосвітка можна бачити на лузі з косою, де заготовляє сіно для корови та коня, яких тримає його сім’я, і на полі, і в лісі, де збирає гриби... Інакше в наш час не вижити багатодітній сім’ї, — розмірковує Олександр Захаревич.
У подружжя Світлани і Павла Дубінців — п’ятеро дітей. Старший 25-річний Олексій закінчив Національний університет водного господарства і природокористування, але повернувся у рідне село і мешкає з батьками. А ось його 24-річний брат Андрій закінчив Рівненський автодорожний технікум, одружився, має сина Микиту (йому рік і три місяці), мешкає в селі Грушвиця Рівненського району. Двадцятирічна Іванка Дубінець навчається у Львові на ветлікаря. При батьках, крім Олексія, четвертокласник Микола і другокласниця Марійка.
— Свого часу в нас було три студенти і всім передавали маршруткою валізи з харчами, — розповідає отець Павло. — Тоді тримали більше живності, обробляли більше землі: свої 60 соток та ще орендовані півгектара. Вирощуємо картоплю, буряки, жито, овес, ячмінь, щоб живність було чим годувати. Тільки цього року чотири тонни вівса намолотив. У нашому селі, де селяни одними з перших забрали свої паї, є чимало сільськогосподарської техніки: майже сто тракторів (у кожному третьому дворі), шість зернозбиральних комбайнів, є і картоплезбиральні комбайни. Тому легше впоратись з обробітком землі та збиранням урожаю.
Нині сім’я Дубінців із Морочного тримає корову, коня, свиней, гусей, курей, індиків. Це дуже клопітно, але інакше не вижити при такій дорожнечі. І все ж глава сім’ї Павло Євгенійович знаходить час, щоб більше дізнатись про історію Полісся і цими знаннями поділитись із земляками через монографії, статті у місцевій пресі, екскурсії, допомогу в організації виставок у районному краєзнавчому музеї тощо.
Олександра ЮРКОВА.
Фото Сергія ЧЕКУНА та з Інтернет-ресурсу.
Рівне.
