Усім, хто народився на українській землі 1929-го, могло загрожувати так зване розкуркулення, коли у вантажних вагонах вивозили в тайгову безвість тисячі родин заможних селян — від немовляти до вже геть літнього хлібороба: скільки їх загинуло по дорозі, а скільки в непрохідних болотах і лісах Півночі — одному Всевишньому відомо.

Президент України Петро Порошенко присвоїв звання Героя України Патріарху Філарету. Голова Верховної Ради України Андрій Парубій привітав Патріарха Філарета з високим званням Героя України.
Церемонія нагородження відбулася у Маріїнському палаці під час урочистостей з нагоди Дня Соборності України та 100-річчя проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. В рамках заходів Президент України П. Порошенко відзначив високими державними нагородами видатних українців, які долучилися до розбудови Української держави, утвердження її духовності.

Прес-служба апарату Верховної Ради України.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Ті ж мирні хліборобські родини, які не були приречені зникнути в «сибірах несходимих» у 1930—1931 роках, потрапили в ще страшніше пекло на рідній землі, коли вже з весни 1932-го почали вмирати голодною смертю на найбагатших у світі чорноземах. З 1 січня 1933-го кремлівський сатрап Сталін наказав витрусити всі мізерні запаси харчів в українських селян — аж до схованої у дитячій колисці жмені квасолі, а 22 січня — спеціально в день Української Самостійності й Соборності! — розпорядився не випускати голодних українців до Росії, Білорусі чи Закавказзя за хлібом.
Десятками тисяч ставало менше українців кожного дня — від голоду в своїй хаті, виснажених на залізничних станціях і розстріляних при спробі втечі з такого радянського раю, де мати, втративши від недоїдання й плачу дітей розум, зважувалася в ім’я порятунку здоровіших годувати їх найслабшою своєю кровинкою... Досі не порахованими мільйонами жертв розплатилася Україна в 1932—1933 роках за свій волелюбний здвиг у 1917—1921 рр.
А ще ж Україні треба було пройти 1937-й, страшну хурделицю Другої світової, що розкромсала українські села і міста під час відступу й наступу «непереможної» Червоної армії, післявоєнний голод, нову хвилю репресій, коли переслідували навіть за вірш «Любіть Україну».
І, здавалося, ніякого просвітку вже не було, бо все сокровенне знищили. Хіба що залишалася віра в силу Всевишнього, до суду якого мають прийти всі. Тож ті, хто визнавав це, й звертали погляди саме до Нього, обираючи земне служіння Йому як можливість працювати для своїх близьких і рідного народу.
Син донецького степу Михайло Денисенко саме і належав до таких уродженців 1929-го. Дідусь помер від Голодомору в 1933 році, батько загинув при форсуванні Дніпра в 1943-му. Все це й вплинуло на вибір юнака, коли закінчив середню школу: пішов служити Тому, кому всі вірять і на якого всі сподіваються.
Але життєву дорогу торував швидко завдяки сумлінності й послуху — за сорок з лишком років служіння Господу пройшов у 1990-му до місцеблюстителя Патріаршого престолу Російської православної церкви. Міг би стати і Патріархом, але Господь, очевидно, вирішив зберегти Митрополита Філарета для рідної України, відтак після обрання нового Патріарха Московського повернувся до Києва, де його 9 липня 1990 року одноголосно обирають предстоятелем Української православної церкви. Тоді ж з подачі Філарета український єпископат подає прохання Російській православній церкві про надання автономії своїй структурі в Україні, що і відбудеться на Архієрейському соборі РПЦ 25—27 жовтня 1990-го.
Але 24 серпня 1991 року перед Митрополитом Київським і всієї України Філаретом постає нове питання: чи Українська православна церква залишиться в лоні Російської, чи піде разом зі своєю паствою, від імені якої Верховна Рада проголосила незалежність України. Двох думок не було — 1 листопада 1991 року Архієрейський собор УПЦ одноголосно ухвалив рішення про повну незалежність, тобто автокефалію Української православної церкви.
Звичайно, в Москві одразу ж зрозуміли історичну закономірність втілення Філаретом у життя гасла «в незалежній державі — незалежна церква» і що це буде втрата можливості утримувати українство в новітній імперії, яка вже оговтувалась після чергових «смутних часів».
Так, у Росії уже часу не втрачали, працюючи з кожним українським владикою зокрема. Вони були звезені на Архієрейський собор РПЦ у Москву 2 квітня 1992 року, де відкликали свої підписи під Актом про автокефалію власної церкви, пояснюючи це голосування нібито погрозами й тиском з боку Філарета. Крім того, на цьому Соборі зачитали різні звернення від українського духовенства й мирян з проханнями зупинити нібито насильно насаджувану автокефалію УПЦ.
Це дало підставу відмовити УПЦ у проханні автокефалії, а від присутнього владики Філарета як постійного члена Синоду РПЦ зажадали подати заяву на Соборі УПЦ про звільнення з київської кафедри.
Оскільки належного реагування від тоді ще зовсім недосвідченої у цих справах української влади не було, тих, хто під тиском Москви відмовився від свого голосу 1 листопада 1991 року на підтримку автокефалії УПЦ, підштовхнули на наступний крок — шляхом церковного перевороту усунути Філарета від влади.
Саме так можна назвати те дійство в Харкові, яке скликалося за спиною предстоятеля УПЦ. І відбувалося воно 27 травня 1992-го без Філарета під самозваним головуванням митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) в порушення всіх церковних приписів. Бо вони чітко вказують, що «за відсутності чинного предстоятеля собор не має канонічної сили. Окрім того, предстоятель церкви обирається довічно».
Як бачимо: ті, хто 1 листопада 1991 року підтримав Філарета в проголошенні автокефалії УПЦ, тепер же саме за це, без його присутності, усунули його з посади глави тієї церкви, якої він добився півтора роки перед тим від Москви.
Це порушення потягнуло за собою й наступне: самозваний Харківський собор обирає новим предстоятелем УПЦ не когось зі своїх рядів, як це передбачалося статутом, а керуючого справами Російської православної церкви митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).
Тодішня українська влада пробувала протестувати проти грубих порушень статуту УПЦ. Зокрема, Президія Верховної Ради України заявила, що «проведення собору під керівництвом митрополита Харківського і Богодухівського Никодима і вибори нового предстоятеля при підтримці Московської патріархії призвело до чвар і конфліктних ситуацій у середовищі Української православної церкви».
У цьому документі також вказувалося: «Держава не втручається у справи церкви, але й не дозволяє будь-якій релігійній організації діяти всупереч її Статуту, зареєстрованому відповідно до чинного законодавства України». А оскільки Харківський собор «проводився з порушеннями Статуту УПЦ», то держава не визнала його рішень.
Розкол в УПЦ, який відбувся на Харківському соборі, не зупинив творення національної Української православної церкви — заснувавши Київський патріархат, вона розпочала важкий шлях до визнання її світовим православ’ям. І з перших днів у цьому процесі промотором був владика Філарет. Спершу як заступник патріархів Мстислава і Володимира, а з жовтня 1995 року — як Патріарх Київський і всієї Руси-України.
Цей шлях справді не був посипаний трояндами, починаючи з того побоїща на Софійському майдані під час похорон Патріарха Володимира (Романюка), коли спецпризначенці за наказом тодішньої влади кинулися бити людей. Увесь світ бачив, як збита з голови Філарета митра котилася по освяченій століттями бруківці.
Ці та інші залякування так званих правоохоронців, у тому числі і на рідній Донеччині, куди Патріарх виїжджав для освячення нових храмів, не зупиняли його. Він знову і знову збирався в дорогу до пастви, яка хотіла чути Боже слово рідною мовою і в рідному храмі.
Часто його попереджали, що по дорозі священики московської церкви, яких він колись особисто висвячував, уже за наказом своїх єпископів (також висвячених ним) приготували купи камінців, щоб його закидати ними. Але він їхав повз цих лиходіїв до тих вірян, які хотіли будувати свою українську церкву. Він не лякався і не відрікався вже остаточно обраного шляху до створення Української церкви.
І що важливо: Філарет протягом усього часу запевняв і владу, і паству, що Українська самостійна церква буде. Переконаний був тому, що знав одне — з нами правда, а де правда, там і Бог!
І коли за реальної підтримки нинішньої української влади питання постало вже в реальній площині, то у найвідповідальніший момент, коли все залежало від його чину, він знайшов силу волі й мудрість запропонувати таке рішення, яке відкрило дорогу автокефалії Православної церкви України.
Можна сподіватися, що тепер уже Почесний Патріарх для українських православних Філарет знайде нові мудрі рішення, якими підтримає першого предстоятеля Православної церкви України Митрополита Епіфанія, який став новим духовним пастирем.
З ХХ століття Україна збереже в своїй пам’яті багато очільників національно-визвольного руху, які вели свій народ до омріяної нашими предками свободи, незважаючи на різні загрози. Згадають у сузір’ї цих видатних імен і Патріарха Філарета, в миру Михайла Денисенка.

Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.