Робоча група з питань захисту професійної діяльності журналістів та свободи слова при Хмельницькій облдержадміністрації, до складу якої увійшли редактори низки друкованих видань краю, керівники телерадіокомпаній, представники всеукраїнських видань, зібралася, щоб підбити підсумки роботи ЗМІ та обговорити стан дотримання свободи слова в області. Розмова вийшла доволі емоційною, адже зачепила вкрай гострі для вітчизняних ЗМІ теми. І хоча обговорювали переважно професійні проблеми, проте вони прямо чи опосередковано торкаються сотень тисяч читачів газет, глядачів телебачення та слухачів радіо. Попри різну специфіку організації роботи цих ЗМІ, вони стикаються із спільними труднощами. І нині розв’язати їх доволі проблематично.

Кількість видань скоротилася вдвічі

Розмову розпочали з того, наскільки в області вільно і захищено почуваються журналісти та їхні колективи, чи не відчувають тиск з боку влади, чи не перешкоджає хтось і щось їхній діяльності. З’ясувалося, з цим проблем найменше, і загальна ситуація доволі спокійна. Як розповіла начальник управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА Інна Михайлова, конфліктів, скарг з боку журналістів не було. Якщо на місцях і виникали певні суперечності між владою та виданнями, то сторонам вдавалося знаходити спільну мову.
Це справді так. Зовні ситуація видається спокійною. До честі місцевої влади, про грубе втручання в роботу журналістських колективів практично не йдеться. Але за зовнішнім спокоєм — чимале внутрішнє напруження у колективах. А поняття «свобода слова і журналіста» набуває зовсім іншого змісту.
Перешкод із тим, аби журналіст міг вільно сказати те, що насправді думає, стає дедалі менше. Якщо, звичайно, не зважати на ситуації особистої зацікавленості чи залежності, коли самі ж кореспонденти чи редактори через власні переконання не хочуть бути до кінця об’єктивними. Натомість дедалі частіше поняття «бути вільним» замінюється на інше — просто «бути».
Свою роль у цьому відіграла і реалізація закону про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації. Нагадаємо для читачів: останній робочий день минулого року мав стати взагалі останнім для тих ЗМІ, що не пішли шляхом роздержавлення. Якщо вони не пройшли відповідної процедури, то автоматично з нового року втратили свої реєстраційні свідоцтва, а з ними і право на існування.
Цікавий факт: кілька видань подали документи на реформування в останній день. Найімовірніше, так сталося зовсім не тому, що вони проґавили терміни подачі, були лінивими чи неуважними. До останнього тримало інше: невпевненість у завтрашньому дні.
Нині ще важко говорити про остаточні результати реформи, бо для одних газет минув лише рік-півтора з часу роздержавлення, а для інших — кілька місяців і навіть днів у буквальному значенні слова. У деяких редакціях новим статусом «незалежних» справді задоволені. Але далеко не скрізь. Ну а те, що вдвічі скоротилася кількість місцевих друкованих видань, і майже скрізь щезло районне проводове радіо — це окреме «досягнення» реформи.
Нині зупинили свій вихід переважно професійні та відомчі видання. Хтось може зауважити, що попит на таку пресу зник. Не будемо сперечатись, лише зауважу, що переважна більшість таких газет не мала ані ідеологічного, ані комерційного спрямування, а була «домашньою» для свого колективу і видавалася його коштом і за його бажанням. Зрозуміло, що перейти у статус приватних, котрі живуть лише за рахунок продажу свого продукту, вони не могли. От і щезли.
Хто від цього у виграші? Важко сказати. А реальні наслідки такі: журналісти втратили роботу. Читачі — одне із джерел інформації.

Зі старту — в... прірву

Не берусь передрікати, чи не повторять їхню долю ті редакції, що змушені були пуститись у вільне плавання по морю бізнесу і конкуренції. Йдеться не про тих, хто цього хотів, а про тих, кого змусив реформаторський закон. Адже більшості редакційних колективів доводиться розпочинати своє нове незалежне життя із вкрай поганих стартових позицій.
Усіх без винятку просто підкосило зростання вартості паперу. Редактори газет наводять такі цифри: «Два роки тому газетний папір можна було придбати за 350— 400 доларів за тонну. На початку минулого він коштував уже 600—700 доларів, а вже в липні ціна підскочила до 1100».
Перекрити ці витрати власними силами редакції не можуть, а тому автоматично підвищують вартість передплати. А це вже виявляється не під силу передплатникам. Таким чином коло замикається — наклади падають, причому безповоротно.

Кайдани несвободи зняти не вдалося

Роздержавлення ЗМІ так і не принесло обіцяної свободи. Навпаки, фінансові, «паперові», «поштові» проблеми стали ще більшими тягарями залежності. Може видатись абсурдним, але тепер навіть ті, хто прагнув незалежності від влади, тепер шукає у неї допомоги. Приміром, лунає і така пропозиція, щоб для недержавних ЗМІ був створений державний фонд паперу. Чи закласти в обласний бюджет гроші для підтримки «незалежних».
Ну а про те, що місцеві органи влади залишаються чи не основним фінансовим донором для видань, котрі раніше були «їхніми», вже й говорити не доводиться. Просто стаття витрат змінила назву: редакції не фінансуються напряму, а отримують кошти за друкування публікацій про роботу органів влади. І хоч як крути, а союз влада — ЗМІ розірвати не вдається. Просто він став прихованішим, а від цього ще міцнішим — щоб чужі очі менше знали про це.
Бо редакторам тепер уже приватних газет чи видань колективів доводиться виявляти неабияку спритність, аби бюджетні (тобто державні) гроші потрапили саме до них, а не до конкурентів. Хто не зуміє услужити владі — нехай вибачає. Ось така конкуренція.
Кажу про це не для того, щоб звинуватити когось із колег. Навпаки, розумію, що вони з усіх сил борються за виживання своїх редакцій. Та й місцева влада не робить нічого поганого: якщо їй дозволено рекламувати себе за гроші — то чому б це не робити?
Зрештою нову систему стосунків навіть вибудовувати не потрібно, варто лише підкорегувати стару з кореляцією на нове законодавство та зростаючі фінансово-економічні труднощі.

У тенета несвободи потрапили читачі

Поза цією системою залишається лише дві складові: читач і його свобода. Можна скільки завгодно розповідати про те, що преса втрачає свою актуальність і не може конкурувати з сучасними електронними виданнями та соціальними мережами. Це щось на зразок того, що відійшли у минуле книга, симфонічна музика чи театр. Дискусії на ці теми тривають не десятиліття, а навіть століття, і життя розставляє всі свої крапки над «і». Гірше те, що за цими розмовами не йдеться про головне: зменшення газет, місцевих редакцій радіо чи телеканалів — не означає поліпшення якості того, що залишається. Навпаки, інформація, яку отримує споживач, не просто звужується, а ще й корегується у відповідному напрямі. І тут йдеться не лише про інформаційну насиченість. Як правило, сучасні видання доволі швидко реагують на події, подаючи рядок новин. А оскільки діють оперативно і майже в унісон, інформація повторюється. Тож вхопити її читачу не так вже й важко.
А от проблема із тим, щоб прочитати щось розумне, глибоке, цікаве і по-справжньому нове, таке, що змушує мислити, робити висновки, справді є. Тільки де це все читати? Та й кому писати? Поволі суспільство стає «вільним» від усього цього.

Ірина КОЗАК.

Хмельницький.

ФАКТ

За словами заступника начальника відділу державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та громадських формувань Головного територіального управління юстиції в області Віталія Лемішевського, на Хмельниччині під реформування підпадало п’ятдесят видань. Осилило його ледве половина. А 24 просто зникли. Очевидно, назавжди.