Документальна стрічка про життя дитини в «сірій зоні» на Донбасі одержала 26 міжнародних відзнак і боролася за найпрестижнішу нагороду у світі кіно — «Оскар». Фільм данського режисера Саймона Леренґа Вілмонта «Віддалений гавкіт собак» увійшов до короткого списку 15 кращих документальних фільмів, що претендують на цю нагороду. На жаль, він не потрапив до п’ятірки номінантів, проте стрічка про життя маленького Олега Афанасьєва та його бабусі виявилася унікальним проектом, що має великий резонанс у світі документалістики.

Олег Афанасьєв, Саймон Леренг Вілмонт та Олександра Рябічкіна в Нью-Йорку в студії «Рейтарс».

Фото Азада САФАРОВА.

У січні 2015 року в селі Гнутово Донецької області, що розташоване між позиціями проросійських бойовиків та українською армією, під час обстрілу загинув місцевий мешканець. Ельвіна Сеітбуллаєва, яка тоді працювала на телеканалі «Інтер», з оператором поїхала на місце трагедії. Щойно опинившись у Гнутово й почавши зйомку, журналісти й самі потрапили під вогонь. «Я обернулася, а всі розбіглися, нікого поруч, — згадує Ельвіна. — Раптом хлопець із сусіднього двору каже: «Тьотю, йдіть сюди, ми вас сховаємо». Так і почалося моє знайомство з Олегом та його бабусею». З’ясувалося, мати хлопчика померла, коли він ще був маленьким, а батько тяжко хворіє. Малий живе з бабусею під постійними обстрілами.
Згодом цю історію Ельвіна розповіла асистенту данського режисера-документаліста Саймона Леренґа Вілмонта Азаду Сафарову. Режисер саме шукав головного героя для стрічки, в якій хотів показати війну очима дитини. «Усіх дітей я запитував: «Що вони відчувають під час обстрілів?». Олег відповів: «Це ніби велика холодна рука у грудях стискає серце, а коли розриваються бомби, то таке враження, ніби серце стає маленьким й холодним». Після цього я був упевнений, що саме Олег стане головним героєм», — розповів режисер.
За словами Ельвіни Сеітбуллаєвої, яка виступила асистентом продюсера стрічки в Україні, знімальний процес тривав довго — півтора-два роки. Так багато часу знадобилося не лише для зйомок, а й для того, аби роззнайомитися із сім’єю Олега, його бабусею Олександрою Миколаївною Рябічкіною.
Азад Сафаров розповів «Голосу України», що коли вони вперше приїхали до Гнутового, їх навіть трохи побоювалися. «Уже потім ми дізналися, що селом ходили чутки, буцімто іноземці хочуть вкрасти дітей. Бабусю залякували й запитували: навіщо вона дозволила зйомки. Але уже після другого разу ми з ними стали відкриті, почали жартувати, сміятися. Ми не знімали одразу по приїзді. Спочатку бавилися з дітьми, ходили з ними гуляти. В обід могли сісти поїсти всі разом, ми не виїжджали до ресторану чи ще кудись. Ми сильно зблизилися, стали друзями. А коли наставав час знімати, казали: «Усе, нас немає, забувайте, що ми поруч, й не дивіться на камеру». Тобто ми давали час, щоб до нас звикли».
Й результати такого ґрунтовного підходу до вивчення героїв справді вражають. У стрічці вони поводяться абсолютно природно. Хлопці настільки «забули» про знімальну групу, що навіть бешкетували — розбивали пляшки й стріляли у жаб. До слова, після перегляду фільму Олег розповів, що йому дуже соромно за такі вчинки, й запевняв журналістів, що більше так не чинитиме.
Назва фільму «Віддалений гавкіт собак» не випадкова. Саймон Леренґ Вілмонт якось запитав у військових про те, чому в них так багато собак. Ті відповіли, що тварини раніше, ніж люди, чують початок обстрілу й попереджають. Загалом звуки у фільмі посідають особливе місце, адже часто прогулянки лугом чи звичайна домашня робота супроводжується гуркотом відділеного обстрілу. Олег розповідає, що вже вміє відрізняти постріли з танка та іншої зброї, може визначити, наскільки далеко ведеться вогонь. У стрічці є момент, коли хлопці купаються у річці, й раптом починається обстріл. «Страх був не лише на обличчі Олега, а й на наших теж, — згадує Азад Сафаров. — Камера цього не передала, бо було дуже темно. Стріляли з обох боків річки, і складалося таке враження, що ми посередині. В якийсь момент режисер почав просити: «Може, вже додому?» Й на щастя, діти погодилися».
Стрічка «Віддалений гавкіт собак», що вкотре розповідає світу про трагедію на Донбасі, водночас обернулася великою пригодою для уже 12-річного Олега та його бабусі. Завдяки фільму вони спочатку з’їздили до Києва, де відбувався показ, а потім й до Нью-Йорка, де проводилася оскарівська промокампанія. Ці мандрівки показали хлопцю інше життя, у якому немає підвалу й обстрілів. Сьогодні Олег з бабусею повернулися до рідного села. Обстріли Гнутового ледь не щодня згадують у зведеннях Операції об’єднаних сил.