Росія веде 24-ту війну проти України, а загарбницькому руху «іхтамнєтов» виповнилося 100 років. В історичних паралелях цінності «братів» не змінилися: кокошники, поклоніння ешелонам танків, історична легітимність Сталіна, цунамі брехні й ненависті зі «зливних бачків», винищування українців, секрет виживання й волелюбність яких у Кремлі ніяк не можуть розгадати...
Днями російський військовий поділився, як «гебісти» зачищали повстанців у середині 40-х на Волині. «Визволителі» ввійшли в українське село й уранці напівголих жінок з дітьми погнали в ліс під кулеметом. А беззбройні українки перед смертю кричали: «Хлопці, ховайтеся, за нами страшна смерть іде»... І ця Московія досі йде за спинами жінок і дітей, зіштовхуючи весь світ у прірву війни. Але я не зустрічала жодного психічно здорового росіянина, який би хотів завтра в путінський рай.
Маргос ТІРАЦУЯН (Ростов-на-Дону, інженер-будівельник):
— Я дивився з великою цікавістю і надією трансляції українських каналів і радіо «Свобода» з київського Майдану. Російські ЗМІ дивився й читав вибірково — для порівняння фактичної ситуації із брехливою.
Я щиро «вболівав» за прагнення українського народу позбутися злодійської, пропутінської влади Януковича, який підло обдурив їх, обравши не європейський, як обіцяв, а проросійський шлях для України. Я щиро підтримував Майдан і його законні вимоги. І я навіть заздрив, що росіяни не можуть піти на такі рішучі дії.
Правдиву інформацію я вже давно беру з Фейсбуку і Ютуба, з незалежних джерел — телеканала «Дождь», «Новой Газеты», радіо «Эхо Москвы» та інших. У мене багато друзів серед українців, які також дають правдиву інфу.
Російські ЗМІ я дивлюся й читаю тільки для контролю рівня дезінформації й брехні, що подаються для російського населення.
Гадаю, Путін почав серйозно думати про військове вторгнення в Україну після першого Майдану, в 2004 році. Він тоді міг побачити реальну загрозу повного відходу українців з-під впливу Росії. Путін став нарощувати тиск на Україну через підконтрольні йому владні, олігархічні й церковні структури, щоб перешкодити новій демократії закріпитися в суспільстві. Для цього він не шкодував фінансових і людських ресурсів. Я почав здогадуватися про те, що путінська влада планує захоплення сходу України вже під час футбольного матчу Іспанія—Франція в Донецьку, на ЄВРО-2012, коли почув, що більша частина вболівальників почали сканувати: «Росія, Росія, Росія...». Я спочатку думав про те, що до чого тут Росія, а потім зрозумів, що це, ймовірно, була організована кампанія російської влади і ФСБ із внесення у свідомість українців думки про те, що Донбас — російська земля. А після другого Майдану, в 2014 році, коли ставленика Путіна Януковича було скинуто, перший остаточно «зняв маску» і почав відкрите захоплення території України — спочатку Криму, а потім східної її частини.
Але я завжди вважав і вважаю, що Крим — це Україна, і захоплений він був у розбійний спосіб, підло, «ударом у спину».
Мало хто очікував, особливо українці, що путінський режим піде на відкрите військове вторгнення, незважаючи на кілька міжнародних договорів, починаючи з Гельсінської угоди 1975 року «Про безпеку і співробітництво в Європі», стосовно непорушності кордонів, яку підписав ще СРСР в особі Брежнєва й правонаспупницею якої виступила Росія, потім Будапештського меморандуму 1994 року, підписаного Єльциним, і затим договору між Росією та Україною про російсько-український державний кордон від 2003 року, підписаного Путіним.
На жаль, більшість росіян підтримали це розбійне захоплення Криму завдяки масованій дезінформаційній пропагандистській кампанії на російських ТВ і ЗМІ.
Сьогодні, через п’ять років, думка багатьох росіян змінилася, і я не певен, що те захоплення Криму підтримують більшість. Кримська ейфорія минає. І санкції через півострів дуже сильно вдарили й тиснуть на російську економіку, владу й населення. Та й самі кримчани відчувають, що в Україні було набагато краще, і вони відкрито кажуть про це в соцмережах.
На жаль, з питання України російське суспільство дуже розділилося. У тому числі й на рівні сім’ї. Навіть у мене — з дружиною і сином. Багато хто продовжує вірити брехливим російським ТВ і ЗМІ. І не хоче користуватися правдивими джерелами інформації.
Погіршення життя змушує багатьох шукати відповіді на запитання, хто винуватий і що робити. Російське суспільство ще підтримує нинішній режим, але вже не так масово. Сьогодні мої переконання поділяють приблизно 20—25 відсотків моїх колег, друзів, родичів і знайомих. Відсотків 40—50 — нейтральні і їм все одно, що буде, аби тільки був заробіток.
А українцям я бажаю наполегливості в досягненні справжньої демократії, обрати гідного Президента, продовжити реформи, вступити в НАТО, увійти в Європейський Союз, відновити кордони 2013 року. Я впевнений, що народ України зможе подолати всі труднощі й побудувати сильну й багату європейську країну з високим життєвим рівнем, і вже ніхто їй у цьому не зможе перешкодити.
Зінаїда РЯДОВІКОВА (Великий Устюг — Санкт-Петербург, бібліотекар, історик мистецтва і вчитель ІЗО):
— Переживаю й уболіваю за Україну без Росії.
В Україні я була двічі. У дитинстві — у Скадовську на Чорному морі й у Херсоні. І дорослою — на екскурсії по містах України, але це проїздом. Західна Україна справила враження дуже велике. Нам, групі із Сиктивкара, Комі АРСР, було соромно за наш провінційний зовнішній вигляд. Мені здалися люди у вас удвічі вище зростом, красені, як з екрана кіно. Фарби яскраві — справжня Європа. Тому я стала п’ять років тому з першої хвилини дивитися про заворушення в Києві, що переросли в Майдан, і не відривалася ці місяці, поки не обрали Порошенка. Росія відстає від України на ціле століття — ментально. Це наше лихо. Така й влада, дивуватися немає чого.
Нарешті Прибалтика, Україна й Грузія вільні. Там я теж була в радянський час і враження, що це Захід, залишилося те саме, що й від України. Нині око замилене і важко відрізнити візуально одну країну від іншої. А коли з півночі приїхала вступати до Ленінграда, теж побачила різницю між периферією й навіть Москвою. Москва, порівняно з Ленінградом, видалася великим селом. Та й тепер я не проміняла б на Москву Санкт-Петербург. Саме повітря в Москві не сказати, що совкове, а віддає несмаком, середньовічною Московією. Так і здається, що вискочать з-за кам’яних стін і з башточок опричники із собачими головами біля сідла коня й почнуть рубати ліворуч і праворуч нас, смердів. Ну це я так образно мислю. Свобода мені потрібна, а не воля творити свавілля. До свободи й тягло весь час. Тепер за Україною стежу: як у цей історичний момент вона нарешті вирветься з-під впливу Москви?
Бажаю якнайшвидшого визнання Євросоюзом, щоб нарешті Україна, а також Грузія, країни Прибалтики і Європи, були захищені країнами, що входять до НАТО. Щоб українці були в безпеці, щоб влада РФ перестала заважати розбудовуватися вашій економіці, щоб нарешті до Луб’янки й Кремля дійшло, що Україна ніколи не буде їх «молодшим братом». Європейські політики й видатні вчені, люди сфери культури повинні на весь світ заявляти — писати й віщати щодня, час не терпить: кожен день забирає життя українців. Безглузду війну час припиняти, негайно!
Григорій КУРНОСОВ (Санкт-Петербург, комерційний директор на виробництві гумовотехнічних виробів, кандидат психологічних наук):
— Моє ставлення до воєнних дій на сході України вкрай сумне. У тексті не передати словами, наскільки гірко знати про масові жертви серед людей. ЗМІ в РФ показують дійсність перевернену з ніг на голову. Звичайні люди розуміють це.
Побажати людям, що живуть в Україні, хочу те саме, що бажаю всім своїм близьким і тим, кого знаю особисто, — здоров’я і фізичного, і духовного.
Є й такі люди які безупинно перебувають у стані розумового божевілля під впливом пропаганди ЗМІ. Вони, як правило, малоосвічені, і це жахливо. З такими людьми даремно говорити на тему того, що вони помиляються — вони починають кричати й битися в істериці. І українці, і росіяни насамперед люди, а вже потім громадяни своїх країн. Кожна людина хоче бути щасливою там, де живе, там, де її дім і близькі. І я не знаю жодної психічно здорової людини, яка б прагла війни. Розсудливі люди повинні якимось чином донести до інших здоровий глузд. Але це непросто.
Микита КІРІЛЛОВ (із Москви, лікар):
— Я одружений на громадянці України, яка в 2008 році була змушена отримати російський паспорт, тому що інакше її б звільнили з роботи. А коли приїжджаю в Україну — я вдома... У 2008-му їздив по Україні — від Луганська до Ужгорода. І лише в Луганську мене на автозаправці обізвали «моцкальом». Я із сином тричі до 13-го року був у Криму на відпочинку. Ніколи не було жодних проблем. Але що з людьми роблять гроші — люди шаленіють. У 2014 році, коли анексували Крим, у мене було відчуття образи за обмануте населення півострова, яке купили за російські рублі. Я служив у 1983—1985 роках в Україні. У навчальній частині мене лякали бандерівцями... Тому я їхав у Закарпаття весело й із задоволенням. І там мені найбільше дошкуляли... росіяни. Був у нас замполіт-Мішустін, який раніше в Німеччині (тоді в НДР) служив, а потім доля-лиходійка на Закарпаття закинула. Отож цей замполіт стверджував перед усім батальйоном: «У Закарпатті живуть недобитки фашистів, які так і думають, як когось із наших військовослужбовців убити. І тому ви, мовляв, у самохід не ходіть. А їсти погано вам дають?.. Так це бандерівці вас голодом морять». Ось приблизно таку він політику вів. І були ті, хто вірив цій дурості.
Українцям і всім, хто бореться проти путіноїдів, бажаю триматися й вистояти. І українським морякам, і політв’язням — повернутися на Батьківщину. Слава Україні та її Героям.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
