Цей рядок із вірша авторства депутата Сумської обласної ради Катерини ПРИХОДЬКО написаний про іншу прекрасну людину. А наче про неї — жінку з великим серцем, яке вкарбувало любов і ніжність, радість буття і минуле її рідних, що болем озивається, мов натягнута тятива...
Із чоловіком Володимиром та дочкою Анною.
Із сином Андрієм та дочкою Анною.
Шрами на серці
Сім’ю дідуся Катерини Григорія Омеляновича Прокопенка «розкуркулили» — доброго господаря вбили, оселю розграбували, відтак його дружина з двома дітьми залишилися просто неба. Тоді й почалися тяжкі поневіряння Єфросинії Григорівни — мами Каті. А згодом матусине горе посилилося після втрати чоловіка й крихітної доні.
Катерина Степанівна не може без сліз перегортати цю сумну сторінку життєпису своєї родини. І хоча мама ніколи не розповідала їй про минуле, дівчинка знала про все від бабуні і старшого брата.
«Часи були лихі — люди від голоду мерли, мов мухи. Тож по хатах ходили так звані збирачі померлих, — веде сумну розповідь пані Катерина. — І до нашої оселі-пустки вдерся такий собі односелець на прізвисько Криса. Мама на роботі була, тож її крихітку доглядали рідні. Прискіпливо оглядівся зайда, підскочив до бабусі й буквально видер з її рук кволе, але ще живе дитя. Кинув до захололих тіл, сказав по-буденному просто: «Немовля все одно не житиме, а мені вдруге їхати не з руки».
Нестерпний материнський біль від непоправної втрати навіть через роки сковує душу жінки, ставши рядками-стогонами у її вірші: «Ледь жива, нещасна мати, наче чайка б’ється, душа її спопеліла, чорна ніч на серці». Сумує за рідною сестричкою, яку й не бачила ніколи, і Катя — і шрам на серці не дає забути той страшний час.
Батькові Степану Пантелійовичу Набоці теж дісталося у житті. Двадцять років Колими за доносом «доброзичливців» не минули даремно — повернувся хворим тілом, але нескореним духом. Він жодного разу не нарікав на долю, до останньої хвилини служив добру. Одружився із вдовою свого рідного брата, подарувавши життя улюбленій доні Катрусі. І хоча тато пішов за небокрай, коли малій ледь минуло дев’ять, вона крізь усе життя несе любов і повагу до нього, повсякчас відчуває його присутність...
Вона могла б озлобитися, зачерствіти душею після гіркого пережитого родиною спадку. Але ж ні: ниточки милосердя і співчуття змоталися в клубочок і стали її великим люблячим серцем. Тому й не спить ночами, коли знає, що комусь (конкретній людині, а не взагалі) погано, хтось потребує допомоги. Отож уже зранку вона у владних кабінетах. Хоча б згадати, скільки сил витратила, аби багатодітна молода сім’я нарешті отримала своє родинне гніздечко! Це тільки один приклад, а скільки їх було на довгій депутатській ниві, і не тільки в облраді...
Задля змін на краще
Вона пам’ятає, як зараз, коли її — громадську активістку, багаторічну голову Великочернеччинського споживчого товариства Сумського району — висунули кандидатом у народні депутати Союзу від кооператорів. Прийшла додому, в чоловіка запитала, що воно таке — те депутатство. Він розповів і... порадив не погоджуватися. Натомість Катерина Приходько з головою занурилася у нові обов’язки, аби більше допомагати людям.
Чимало було різних спокус: і роботу престижну розумній та скромній жінці пропонували, і переманювали у далеку столицю. Не піддалася, не проміняла милий край на мегаполіс, бо напевне знала: не виживе без родинного тепла і рідного дому.
Катерина Степанівна була серед тих, хто серцем і душею підтримав проголошення незалежності України. Відтоді і вона, і вся її родина — у вирі подій, на майданах, на виборчих дільницях, у партійних штабах заради єдиного — покращити життя українців. Нині Катерина Приходько — член постійної комісії обласної ради з питань бюджету: не просто знає, як формується головний фінансовий документ області, а й де і за рахунок чого можна його поповнити, а тому до її компетентної думки дослухаються. Має неабиякий авторитет серед колег-депутатів і виборців свого округу. Вона керівник Фонду національної пам’яті у Сумській області, допомагає жінкам у скруті, частий гість у сиротинцях, в інтернатах для літніх людей, куди навідується обов’язково з подарунками.
І досі кохає
У парі з чоловіком Володимиром Григоровичем вони прожили 48 красивих весен, аж поки душа її коханого не відлетіла кілька літ тому за небокрай. Володя був старшим за Катю на цілих 15 років. Звичайно, ревнував свою молоду вродливу половинку, боявся відпускати від себе! «Але і я ревнувала, бо гарний був», — каже Катерина Степанівна.
Усяке траплялось у подружньому житті, мабуть, як і в усіх родинах, але вона і досі кохає Володю, хоча й немає його поруч, бо й він усе життя любив тільки свою Катюню-Кет (так називав дружину), огортав теплом, турботою і якоюсь невичерпною батьківською ніжністю. Він був уважним до дружини й дітей, зробив їхній дім повною чашею. Коли його не стане, вона переллє у поетичні рядки усю свою вдячність: «Б’ється в грудях серце, наче птах. Не для нас з тобою ця розлука, коли й досі разом у думках...»
Вони зустрілися на весіллі у брата подруги. За столом незнайомець не зводив з привабливої юнки свого захопленого погляду, загравав, виліпивши з хлібного м’якуша кульки, кидав у неї, а коли гості розходилися, запропонував підвезти — мав власного легковика. Погодилася, бо й дівчата сіли в машину. Біля дому подружки випурхнули з салону, а Катю чоловік затримав. «І що ви, дядю, від мене хочете?» — звела на нього наївні оченята. Він т-а-к подивився на неї, що вона навіки потонула у тому погляді любові.
Цілий місяць колишній моряк далекого плавання катав її на своєму автомобілі околицями села, аж поки мама і брат не довідалися, категорично заборонивши ті побачення 18-річної юнки з дорослим чоловіком. Втекла з дому, не роздумуючи, а повернулася заміжньою жінкою.
«А тепер ось живу без свого Володі у тому домі, що з ним побудували, радію нашим дітям і внукам, — легка усмішка ледь торкається вуст Катерини Степанівни, — живу із вдячністю і досі кохаю».
Пише вірші та спогади про предків
Вони з чоловіком народили і виростили чудових діток. «Коли Володі відзначали 50-річчя, хтось із гостей побажав імениннику доню. Аж тут 14-річний син Андрій і собі став просити народити йому сестричку — тож чоловікові ніде було дітися, — усміхається Катерина Степанівна, а в очах бринить сльозинка. — Потім мої чоловіки просто обожнювали нашу Аню — маленьке біляве сонечко».
Тепер в Андрія своя родина, підростають 14-річний Саша і 9-річна Міланка. А старша його доня від першого шлюбу, названа на честь улюбленої бабуні Катею, не так давно пішла під вінець. Катерина Степанівна з дитинства опікується нею, бо, на жаль, рідна мама дівчинки не стала себе обтяжувати дитиною в своїй новій сім’ї. Тож бабуся їй за неню, а батькова сестра Аня, всього на кілька років старша, за сестру і найближчу подругу.
Катерина Степанівна пишається, що її діти виросли працьовитими, відповідальними і цілеспрямованими. В Андрія: дві вищі освіти, одну зі спеціальностей — агрономію — застосовує на практиці. В Ані — теж два виші, вона кандидат юридичних наук. Тож мама й думає, що син і доня у неї такі успішні, бо народжені в коханні й були бажані. Вони переймаються маминими проблемами, а Катерина Степанівна ладна життя покласти до їхніх ніг. «Я охоче віддам і спокій — не залишу ні дня, ні ночі. За ті перші, непевні кроки цілий світ я віддати хочу», — пише вона у вірші «Дітям», що увійшов до збірочки поезій «Молюсь за долю України».
«Так приємно, бо й дня не минає, щоб мої пташенята мене не згадали. То Андрійко зателефонує, то Аня чи Катюшка. А трапляється, що доня обізветься з Києва, мовляв, уже квитки придбала, тож збирайся, мамочко, на відпочинок! — щасливо сміється Катерина Степанівна і цитує рядки нового вірша: — Ви мої сонечка, кровинки, найближчі в світі половинки, дружіть і будьте завжди разом, прощайте швидко всі образи».
Її душа летить назустріч добру, а руки не знають спочинку: любить, коли в домі й на городі повний порядок, а око звеселяє різнобарв’я квітів. У хвилини відпочинку переносить у поетичні рядки свої роздуми і переживання. «Зараз пишу спогади про свою родину, — ділиться сокровенним Катерина Степанівна, — хочу, щоб діти, внуки, правнуки знали, чийого вони роду-племені. Глибоко переконана: без минулого — немає майбутнього! «І скільки б не було вам літ, мій пам’ятайте заповіт: зв’язки родинні берегти, в любові по життю іти!»
Наталія РОЗТОРГУЄВА,
член НСЖУ.
Фото з родинного альбому Приходьків.
Суми.
