Наталя ТВЕРДУН (на знімку) із села Берестя, що в Дубровицькому районі на Рівненщині, закінчила з червоним дипломом український виш. Нині ж вона продовжує навчання в німецькому університеті.

— Про переїзд до Німеччини я ніколи не думала, — розповідає Наталя. — Все вирішила доля: через Інтернет познайомилась із майбутнім чоловіком — він тоді їздив до України у відрядження. Тож саме кохання й покликало мене в німецькі краї. Проблеми виникли з мовним бар’єром, хоча я приїхала з добрим рівнем німецької. Було складно навіть купувати продукти, бо не завжди розуміла, що кладу до кошика і як це готувати. Траплялось багато смішних ситуацій. Якось придбала сирі булки, в інструкції до яких зазначалось, що слід їх допекти в мікрохвилівці. Я не знала і з’їла, — сміється Наталя. — Звикати довелось до німецької системи життя, зокрема до пунктуальності. Якщо тобі призначено зустріч на 9.00, а ти прийшла о 9.03, то вона скасовується. Нервувало, коли біжиш, а перед самим носом двері автобуса зачиняються. Ніхто їх не відкриє, бо це порушує розклад. Але потім зрозуміла, що так навіть добре, бо дисциплінує. Німці люблять у всьому порядок, часом на межі фанатизму. Якось ми припаркували автомобіль на двадцять хвилин не за 10 метрів від пішохідного переходу, як має бути, а на кілька метрів ближче. Хтось зателефонував, наскаржився, авто забрали, і нам довелось заплатити 400 євро, аби його повернути. Але загалом німці дуже відкриті, люблять спілкуватись, завжди тобі допоможуть. Якщо бачать на вулиці якусь несправедливість, то неодмінно втрутяться. Я раніше думала, що вони зосереджені на собі. А насправді це не так.

— Розкажи про навчання в університеті.

— Бажання вчитися нового в мене було завжди. Першою моєю альма-матер став Національний університет «Острозька академія», де здобула ступінь магістра української філології. Приїхавши до Німеччини, я могла б викладати нашу солов’їну або на постійній основі бути вчителем німецької. Але мене завжди цікавила психологія. Тому тепер навчаюсь за цим фахом в одному з найбільших вишів Німеччини — університеті Йоганна Гутенберга в місті Майнц. Обрала також додаткову спеціалізацію «психіатрія і психотерапія». Стати студенткою німецького вишу — можливо, хоча й не надто просто. Я до останнього не вірила, що отримаю місце, бо психологія — дуже популярний тут напрям. Для цього слід надіслати в університет перекладений український диплом та мовний сертифікат. Щоб одержати останній, мені довелось місяць ходити на приватні уроки, а потім іще рік учитись на підготовчих курсах при університеті, — згадує Наталя Твердун. — У навчанні в німецькому і українському університетах багато відмінного. Наші вузи певною мірою є продовженням школи. Ті самі групи, подібні до класів, той же сталий розклад занять, домашнє завдання щоразу. Дисциплін надто багато, деякі зовсім зайві. У Німеччині студент сам обирає собі предмети. Вирішує, що йому цікаво та скільки дисциплін може осилити. Тобто складає розклад на семестр так, як буде зручно. На лекції ходити не обов’язково, можна вчитись удома. Необхідні матеріали викладачі розміщують на електронному порталі. Я сумлінно відвідувала всі заняття, завдяки чому ще більше підтягнула мову. Здавання іспитів відбувається за номером твого студентського, де не вказано ні імені, ні прізвища. Тобто хоч би який класний ти не був на лекціях, хоч би які досягнення мав на семінарах, на іспиті це не враховується. Все вирішують знання. На іспити теж треба реєструватись. Якщо студент розуміє, що не потягне всі, є можливість обрати менше, а потім доздати. Тут ніхто не змушує навчатися, упродовж семестру сам вирішуєш, чи готуватися до занять щодня, чи перед іспитом. Нікого не цікавить твоя оцінка. Ти сам себе організовуєш.

— Що відрізняє українську і німецьку студентську молодь?

— Ставлення до вищої освіти. У нас вона має бути обов’язково. У Німеччині трохи по-іншому. Молодь, яка закінчила школу, здебільшого рік-два подорожує, працює, пізнає себе і лише тоді обирає справу життя. Дехто йде одразу на роботу. Тут не соромно не мати вищої освіти. Головне — бути щасливим від того, чим займаєшся, — чую у відповідь. — Ми, українці, любимо одягатися гарно. У Німеччині до цього ставляться простіше — цінується насамперед зручність. Навіть професора можна побачити в звичайних джинсах і футболці. Я, мабуть, єдина в групі (а це 60 осіб) не можу відмовитись від макіяжу. Він легенький, але все одно є.

Як розповіла Наталя, освіта у Німеччині безплатна, потрібно заплатити тільки семестровий внесок 320 євро. Він покриває проїзд, тобто на будь-якому виді транспорту студентам можна їздити безплатно. Є також знижки в басейни, сауни, на інші розваги. Якщо ти німець або з країни ЄС, то виплачують стипендію, але вона не залежить від оцінок: просто держава стимулює молодих людей навчатися. Половину цієї стипендії ти повинен виплатити державі — впродовж кількох років, уже після свого працевлаштування.

На території університету є різні кафе, магазини, спортзали, фонтани, галявинки для відпочинку — тобто все, що треба для життя. В студентській їдальні — величезний вибір страв. І поїсти там можна дуже дешево. Якщо в місті пообідаєш як мінімум за вісім євро, то на території вишу — лише за два. Всі послуги в університеті оплачуються спеціальною картою. Не треба носити з собою готівку.

Абітурієнтам, які хочуть вступити до німецького вишу, треба знати мову і бути готовими до фінансових витрат. Бо ціни на квартири і гуртожитки суттєво б’ють по кишені. Майнц узагалі — одне з найдорожчих міст. Тому багато студентів паралельно з навчанням працюють. Я нині даю приватні уроки німецької мови вдома. Більшість моїх учнів — це поляки, причому вже старші люди. Зі знанням англійської тут можна здобути магістра, — каже Наталя.

— А як ви з чоловіком організували побут?

— Винаймаємо житло. Німці рідко мають своє помешкання, бо не хочуть прив’язуватися до місця. Можуть покинути все і поїхати в Мюнхен, через півроку — у Франкфурт. Вони не роблять дорогих ремонтів, не вкладаються в матеріальне. Для них важливішим є власний внутрішній спокій і комфорт. Подорожують, мають багато свят. Працюють німці теж багато. Встають зранечку, їдуть на роботу о 6—7-й годині й пізно повертаються. Але якщо відпочивають, то на повну. В нас польсько-українська сім’я (чоловік за національністю поляк), тому й свят удвічі більше: і за православними традиціями, і за католицькими. Багато вкладаємо в подорожі. Частину заощаджень витрачаємо на нові враження та саморозвиток. Любимо відкривати нові країни і куточки. Чимало мандрували по самій Німеччині, відвідали Швейцарію, Австрію, Італію, Домінікану, влітку були на Ібіці.

 Українки багато очікують від німецьких чоловіків. Думають: вийдуть заміж, і всі проблеми ті візьмуть на свої плечі. Але тут такого немає. У німців більш партнерські стосунки у парі. Коли йдуть у кафе, то нормально, що жінка платить за себе сама. Вони можуть зустрічатися дуже довго (навіть і десять років!), але не одружуватись. Бо прекрасна половина людства тут робить кар’єру, а вже після тридцяти будує сім’ю. Європейці люблять українок. Вони цінують наше вміння зберегти домашній затишок і здатність устигати все: і за собою доглянути, і дітей народити, і на роботу ходити, — продовжує землячка.

Ми, українці, тут тримаємося разом. Є навіть українська суботня школа для діток, де я працювала два роки. Це теж був гарний досвід. Разом організовуємо допомогу, подарунки на свята для сиріт із Рівненської області. Німці спочатку не знали, що таке Україна і де вона. Але з часом це змінюється. Багато зустрічаю місцевих, які в захваті від нашої культури. Треба нашу країну більше показувати, бо вона того варта. Організовувати туристичні екскурсії, відкривати для іноземців гарні колоритні місця. Щоб вони не думали, що в Україні лише війна, біда і розруха.

Розмовляла Леся КОНДРАТИК.

Фото надано автором.

Дубровиця Рівненської області.