Василь Іванович Бряник.

Знайшов відображення у книзі, яку написав Василь Бряник

...У сім’ї Івана та Марії Бряників син Василь з’явився 8 січня 87 літ тому, коли колядувало-веселилося Репинне, як і інші верховинські села. Він виявився середульшим у селянській родині, старшим був брат Федір, який нині проживає в Ужгороді, а наймолодшою — сестра Анничка, яка згодом теж переїхала до обласного центру. Батьки й гадки не мали, що замість блаженної долі — адже народився на Різдво Христове, тож мав би бути щасливим — його підстереже нещастя. Зло зазвичай стукає у двері неждано.

Василь тоді навчався у дев’ятому класі у Воловому (теперішнє Міжгір’я). Здібний до науки, мріяв після десятирічки продовжити навчання. Цими думками жили й батьки. Їм, порядним і газдовитим, не сподобалися нові порядки, встановлені червонозоряними визволителями після Другої світової війни. Батько, який був дяком у селі, вважав за великий гріх, коли в земляків масово почали відбирати домашню худобу, нажите мозолями майно, силоміць заганяючи народ у колгоспи. А сперечатися марно — можна загриміти за ґрати. Отож і радив сину бути обережним навіть у розмовах. Та одного разу учень Василь відважився на відверту бесіду в колі ровесників. Репинцем-школярем зацікавилися патріоти з організації українських націоналістів, що діяла у Воловому. І він став членом «Граніту Верховини» — так звався місцевий осередок Спілки українських повстанців Закарпаття. Йому дали псевдо Яворенко. Та якось він виявив у себе під подушкою в гуртожитку гумовий шрифт для друкування листівок. Саме такі літери для ручного відтиску агітаційних матеріалів напередодні доручили йому роздобути. Не розуміючи, чим це пахне, Василь переховав шрифт під сходами інтернату. Як з’ясувалося, «подарунок» підсунули сексоти НКВС...

Чекісти забрали юнака просто зі школи. Почалися на хамському лексиконі допити, та ще з рукоприкладством. Про таємний шрифт і конспіративне посвідчення змушений був розповісти. Зате не повідомив жодного прізвища соратників.

Відтак — конвой до Ужгорода, а звідти заслання 17-річного арештанта за сумнозвісними статтями 54 «а» та 54-11 КК УРСР у виправно-трудовий табір у Мордові. Везли поїздом-товарняком цілий тиждень з пісним раціоном — мізерний пайок черствого хліба й оселедці, після яких неймовірно хотілось пити, але воду навмисне обмежували.

Три роки перебував юнак у таборі ГУЛАГу, оточеному колючим дротом та вежами з озброєними конвоїрами. Жив у бараку серед тайги. Те житло нагадувало стайню — довжелезне, з толевим дахом. Хто спав на другому ярусі нар, головою відчував холодну стелю. На ніч намертво зачиняли двері. Суворо забороняли навіть молитися. Годували баландою і знову — оселедцями. У тюрмі не давали спокою не лише нелюди, а й воші. Навіть за важких хвороб рідко до каторжників підпускали медиків. Трупи штабелювали біля котельні, а потім вивозили кудись. Та верховинцю пощастило: коли тяжко занедужав, з лісоповалу перевели на роботу в цех пошиття військового обмундирування. А у 1954 році Василя Бряника переміщають в Омськ на будівництво нафтопереробного заводу. Там теж пекельні умови. Вручну лопатою копає мерзлу землю для котловану. Поруч гинуть люди як мухи. Траплялися відчайдушні заворушення, але їх придушували розстрілами, навіть усмиряли гусеницями танків.

Сталін помер, і почалося поступове звільнення невинно ув’язнених. Аж 7 липня 1956 року, за скорочення тюремного строку на три з половиною року, Василя випускають на волю. Це пам’ятне амністією літо він називає своїм повторним народженням. Добравшись з Росії поїздом до Хуста, звідти, наче не йшов пішки, а летів на крилах до рідної домівки...

Мати не впізнала 24-річного сина: на порозі стояв виснажений табором незнайомець. Та радості в родині не було меж — таки повернувся живим!..

Утім, КДБ не випускало амністованого «бандерівця» з поля зору — через те довго не міг працевлаштуватися. Виручив брат-тракторист, який у районі встановлював високовольтну лінію. Він пробив протекцію у начальства, щоб молодший з сокирою поруч просікав у лісових масивах прогалини. Через два роки він вступає до Київського електротехнікуму, приховавши судимість.

А 8 березня 1964 року на рушничку щастя поєднав долю із землячкою Оленою Оленич. Разом виростили двох синів — Василя та Михайла, котрі з невістками потішили їх п’ятьма онуками. Нарешті довірили й роботу. Все трудове життя пройшло на деревообробному заводі Міжгірського лісокомбінату, де спочатку кочегарив, а потім був майстром електродільниці. Шанував і роботу, і колег. Про нього всі гарної думки, хто працював пліч-о-пліч. Івану Блинді довелося три десятки років разом з ним опікуватися енергогосподарством заводу. «Це був не лише сумлінний професіонал свого діла, це людина, в душі якої сама доброзичливість, котра звикла жити за законами справедливості», — характеризує старшого товариша колишній колега.

Його знають і шанують і ті, кому не довелося спільно працювати. Всіх і не перерахуєш, хто міцно йому тисне руку за бажаної зустрічі, годен годинами спілкуватися.

Хоча вже поважний вік має Василь Іванович, але він у вирі активного життя. Очолює райорганізацію політв’язнів і репресованих, є провідником місцевого осередку ОУН. Постійно буває серед шкільної молоді, закликаючи її наполегливо вести пошукову роботу, щоб зникали білі плями з історії нашого народу. Став ініціатором встановлення пам’ятника січовим стрільцям поблизу місця їх страти в селі Сойми. І в свої 86 років він — неспокійний духом борець-гуманіст, ветеран-патріот, який Україну мріє бачити щасливою у світовій спільноті, знаючи на прикладі власного життя справжню ціну свободи.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.

Міжгір’я Закарпатської області.