17 січня 1959 року Борис Іванович та Ніна Іванівна Розторгуєви з Охтирки, що на Сумщині, стали на рушничок щастя. За тиждень відгуляли гучне весілля — настільки велике, наскільки могли собі дозволити їхні мами — солдатські вдови.

Тоді стояла чудова морозна погода. Під ногами поскрипував сніжок. Яскраве сонце, що несподівано визирнуло з-за хмар, лагідно обцілувало дівочі щічки, зазирнуло в очі. Від того сяйва гарненька юнка раптом оступилася. Її підхопили дужі руки нареченого, аби потім упродовж цілого життя не випускати з ніжних обіймів свою кохану половинку...

Через шістдесят років їхній день — діамантове весілля — знову освітило його величність Сонце, що до того кілька днів ховалося в сірій шапці неба. Мабуть, це був маленький привіт від долі, яка таки їх любить, бо не кожному вдається через стільки літ пронести високі почуття, повагу, турботу один про одного, віру і щастя.

Колись вісімнадцятирічний Борис знайшов свою кохану за... світлиною. Зайшов якось до сусідки, а там на столі фото дівчат зі швейної фабрики, і серед них — Вона. Познайомилися саме напередодні армії, тож Ніна цілих три роки чекала на свого судженого. За кілька місяців після армійських буднів побралися, поєднавши свої серця і долі. Тепер у кожного — більш ніж 40-річний трудовий і 60-літній сімейний стаж, велика дружна родина і спільне на всіх щастя.

Але найголовніше — незважаючи ні на що, вони чесно пройшли життям рука в руці, виростили двох доньок, обом дали вищу освіту в столичному університеті, радіють онукам, насамперед — первістку і продовжувачу роду, який з гордістю носить їхнє прізвище.

У день діамантового весілля рідні приготували для Бориса Івановича та Ніни Іванівни цілу низку сюрпризів. Раніше на срібне, рубінове, золоте, смарагдове весілля ми, діти, влаштовували батькам фотовиставки з родинними світлинами, організовували обмін золотими обручками, телерадіовітання, монтували цілі фільми з родинного життя Розторгуєвих, замовляли календарі з портретами винуватців свята, просили виткати кролевецький весільний рушник, виготовляли бутоньєрки для наречених і всіх гостей. Звичайно, щоразу стіл прикрашали весільні коровай і шишки, був і незвичний торт...

Хотілося, аби й цього разу свято стало гучним та багатолюдним. Але хоч як бадьоряться діамантові молодята, роки беруть своє: уже не те здоров’я і сили, частіше хочеться благодатної тиші і спокою. Та й друзів і родичів, які колись витанцьовували та виспівували на наших сімейних святах, різко поменшало. Пішло чимало їх за небокрай, а тим, хто здраствує, не до галасливого застілля.

Тож ми й замислилися: чим здивувати дорогих ювілярів? Вирішили, крім святкового столу і магнітиків з портретами батьків, розмістити у центрі міста два вітальні сіті-лайти. Тримали все в таємниці, тож коли настав урочистий час, Ніна Іванівна, легка на підйом, швидко зібралася, хоча й не знала, куди їх везуть. Найскладніше було вмовити главу сімейства.

Коли зупинилося авто, діамантових молодят зустріли кілька друзів з подарунками і квітами, запросили на оглядини сіті-лайтів, які на той час уже побачило чимало охтирчан. І це була справді приємна несподіванка! Тож розчулені батьки дякували за сюрприз. Потім мама присіла на край лавочки, а тато довго стояв, опершись на ціпок, перед своїм зображенням. Про що вони думали у ці миті, що згадували? І тільки непрохана волога на щоках видавала їхнє хвилювання. 

Наша сім’я зичить найріднішим людям, які стали крилами однієї долі, міцного здоров’я, затишку, а головне — довгих-довгих щасливих років життя поруч з нами. Щоб нам і надалі було ким пишатися, з кого брати приклад і кого наслідувати.

За дорученням родини Наталія РОЗТОРГУЄВА.

Охтирка — Суми.

Фото автора.