Із Катрусею, яка працювала у полковій бібліотеці мотострілецької дивізії, Юрко Хмара познайомився у читальній залі під час конференції перед призовом на строкову військову службу. Вона одразу припала йому до серця — була прекрасна у своїй наївній і милій ніяковості, пахла молодістю і ледь-ледь парфумами. Здавалося, що її сірі виразні очі дивилися юнакові в самісіньку душу, а вродливе обличчя дівчини променилося приємною усмішкою. А ще оті грайливі ямки на щоках, розвіяні вітром темні хвилі волосся, червоні й повні, мов стиглі вишні, вуста...

І все було б добре, якби не його армійський друг Андрій Черниш, який використовував найменшу можливість, аби похизуватися досконалим знанням англійської мови. Він говорив без упину, а Катя намагалася в цій шумливій безсистемній лавині не пропустити чогось такого, що становить інтерес для ділової людини. Юркові залишалося хіба що занепокоєно заздрити невгамовному балакуну,  крадькома кидати на бібліотекарку засоромлені погляди і подумки лаяти себе за відсутність природної впевненості під час спілкування з особами протилежної статі.

Якось Катя зайшла у справах до солдатської казарми і зіштовхнулася віч-на-віч з Юрієм. Поцікавилася його планами після завершення служби в армії. А ще чомусь спитала про його розуміння кохання. Не довго думаючи, оглушений ударами власного серця сержант Хмара відповів, що кохання — це коли хочеш жити задля іншої людини, задля друзів, з якими вона спілкується і які їй дорогі. Тієї ж хвилини виникло боязке бажання розповісти про світле почуття до неї, яке не підвладне розрахунку і правилам житейської логіки. Однак несподівано зайшов Андрій. До отих важливих для себе слів Юрко повернувся після одного випадку.

...Під час планових навчань бойова техніка впевнено форсувала швидку звивисту річку. Аж раптом труба одного з танків застигла на місці. За наказом старшого офіцера у воду повільно сповз бронетранспортер. А ще через мить два солдати у водолазних костюмах щезли у чорній глибині. Однак закріпити буксирні троси їм чомусь не вдалося. І тоді на допомогу прийшов Юрко, а не «сміливий та героїчний» Андрій. Кілька разів хлопець пірнав у холодну воду, поки не закріпив трос до танка.

...Наступного тижня після бойових навчань Андрій завітав до бібліотеки. «Катюшо, допоможи хворому», — мовив замість звичного привітання та поцілунку в щоку.

«Зажди, але ж ти ніколи не скаржився на стан здоров’я?» — здивувалася щиро.

«Розумієш, наш полк знову виїжджає на показові навчання зі стрільбою, а це — єдиний шанс для нас побути удвох, — взявся пояснювати. — Може, поговориш із лікаркою, щоб... допомогла залишитися в полку?»

Наступного дня прізвище рядового Черниша з’явилося у списку тих, хто лікувався в медсанчастині. У дівочому серці жевріла надія, що Андрій бодай запискою відгукнеться на надану послугу (якщо вже такий хворий і не має сил самотужки подолати відстань у триста метрів). Проте... Тож в обідню перерву вирішила провідати коханого та зізнатися у тому, як їй самотньо буває без почутих від нього смішних історій з армійського життя. Аж раптом іще здалеку побачила Андрія, в міцних обіймах якого аж в’юнилася молоденька медсестра. Підійти? Яке мала на те право? Тож круто розвернулася і пішла геть, тамуючи гірку образу на того, хто ще кілька днів тому божився в своєму коханні до неї...

Після чергової відпуски Катя знову зайняла своє робоче місце. Нікого не хотіла бачити. Намагалася забути Андрія... І чомусь їй дедалі частіше згадувався Юрко. Вона вперше пожалкувала, що раніше не звертала на нього уваги, хоча інколи їхні погляди схрещувалися і в обох перехоплювало подих, ніби перед стрибком з висоти. Наче нічого після того не змінювалося, однак після отих коротких зустрічей у бібліотеці та на території військового містечка носила бентежне передчуття, і завжди перед нею стояли його очі — покірні та зажурені. Десь там, у глибині душі, розуміла, що так, мабуть, не може бути, щоб чогось хотілося і не хотілося водночас... І раптом відчула, що ніякого іншого бажання, аніж бачити його поруч, у неї не виникає...

І він прийшов. Зробив крок до неї. Піддавшись сильному, як спалах блискавки, почуттю, Катя ледь не впала йому на груди й заплакала, мов мале скривджене дитя, що чекає тихого ласкавого слова.

— Чого ти прийшов? — запитала.

— Бо хотів тебе бачити. І хочу це робити щодня.

— Ти впевнений, що хочеш мене бачити? — голос зрадженої дівчини став напруженим.

— Ти ще сумніваєшся?..

У цей момент Юрко став таким безпорадним і дивним, що дівчина відчула: вони будуть разом! Назавжди.

...На весільний рушник молодята стали напередодні Нового року. Того дня випав пухнастий сніг — подарунок їхній майбутній щасливій подружній долі.

Кропивницький.

Мал. Миколи КАПУСТИ.