На знімку: Катманду. Вид на площу Дурбар з даху храму, що реконструюється.

Фото автора.

Гори — не стадіони, де я задовольняю свої амбіції, вони — храми, де я сповідую мою релігію.

Анатолій Букрєєв.

У стародавні часи люди вчилися для того, щоб удосконалювати себе. Нині вчаться для того, щоб здивувати інших.

Конфуцій.

Кожен мусульманин повинен побувати в Мецці. Деякі християни чи іудеї скажуть те саме про Єрусалим, буддисти — про Лумбіні, Лхасу чи гору Кайлас. Подорож з давніх-давен вважалася духовним подвигом, що потребує сміливості, цілеспрямованості й допитливості.

З розвитком транспорту та інформаційних технологій долати відстані стає простіше, багатьом під силу повторити маршрути Авраама, Хуана Себастьяна Елькано чи Марко Поло. Світ прискорюється вже не за століття, а за роки й десятиліття — розповідь прабабці про тижневу пішу прощу до Києва чи Почаєва видається вигадкою, а ретельно записані мандрівником Антоном Кротовим наприкінці минулого століття розклади руху електричок втратили актуальність, це вже щось на штиб «Чотиризначних математичних таблиць» Брадіса.

До Києва? — Будь-ласка, літак, потяг, автобус. Розклад електричок? — Момент, глянемо в Інтернеті... Для організації поїздки вже не потрібно володіти незліченними статками (караваном верблюдів чи каравелою), особливими вміннями (орієнтуватися по зірках і переконувати королеву Кастилії) чи моральними якостями.

Наслідків три:

1. Дедалі більше людей вирушає подорожувати. Це — дорога до пізнання світу, вивчення мов і культур. У глобальному масштабі — до викоренення расизму, міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі. Визирнувши зі своєї «шкаралупи», людина переконується, що переважна більшість жителів планети — представники інших рас, носії інших мов і взагалі іновірці. В дорозі здається нерозумною думка протиставляти себе «іншим», особливо якщо цих «інших» шість чи сім мільярдів.

2. Подорожі стають бізнесом — прибуток від туризму в світі порівнянний з доходом від наркоторгівлі. У туризму і вживання наркотиків є спільні риси — обидва заняття не є життєвою необхідністю, а швидше розвагою; і на те, і на те можна «підсісти»; і там, і там починається з цікавості, а потім відчувається потреба підвищувати дозу (чи градус) — будь-яка навколосвітня подорож зароджувалася в процесі поїздок до сусіднього облцентру чи каньйону «на вихідні». Однак мандри законні (нелегальний перетин північнокорейського кордону тут не обговорюється), і ставлення до мандрівників у суспільстві більш лояльне. Якщо висловлювання «полишив навчання-роботу-будинок і сидить цілодобово в опіумній курильні» спричиняє осуд чи жалість, то «залишив навчання-роботу-дім і поїхав до Південно-Східної Азії» сприймається з розумінням і навіть схвально. Але головна риса всіх пристрастей — на них можна робити гроші. Чимало колишніх (і нинішніх) мандрівників пишуть путівники, проводять відкриті лекції, а то й створюють свої турфірми, креативні простори й медитаційно-рекреаційні центри. Саме по собі це чудово: «побачив світ сам — покажи іншим», але тільки доти, поки в основі стоїть питання: «Що корисного й пізнавального я можу за-пропонувати?», а не «Скільки я можу заробити?» Питання окупності неодмінно спливе в будь-якій комерційній справі, адже коштів потребує і видання путівника М’янмою, і відкриття пансіону в Індонезії. Але на першому місці має бути користь для клієнта, і лише на другому — зиск підприємця. Інакше сфера туризму стане фінансовою пірамідою, що прагне залучити якнайбільше «лохів» і «зрубати» з них «бабла».

3. Розробка нових методів і маршрутів. Кого зараз здивуєш «пересічною» навколосвітньою подорожжю? От і химерить народ, хто як може — «дешевше, швидше, дивовижніше». Хто автостопом Панамою чи Афганістаном (Антон Кротов. «Автостопом по Афганістану», рекомендую), хто пішки уздовж Нілу чи Амазонки, а хто й усією Землею за одинадцять років прокрокує (Жан Беліво. «У пошуках себе», короткий путівник по світу). Один — даєш навколосвітню за три місяці й тисячу доларів (Роман Годіков), можна й за 108 хвилин — Гагарін довів, інший — то й узагалі всі країни нашої планети відвідав (таких у світі близько трьохсот, у тому числі українець Костянтин Симоненко) або на всі «восьмитисячники» зійшов (понад сорок осіб, у тому числі український альпініст Владислав Терзиул, котрий загинув під час спуску з Макалу).

Звісно, мандрівки — це прекрасно, але доти, поки подорож чи сходження залишається засобом дослідження світу, а не «рекордсменством», формою самоствердження чи самореклами.

Створюється субкультура мандрівників, де успіх визначається не числом мільйонів у швейцарському банку, а кількістю пройдених автостопом «екваторів» чи підписників у соцмережах. Та сама система ціннісних координат, тільки валюта інша, негрошова. І в цьому нічого поганого немає, адже навіть у найдемократичнішій спільноті мають бути й системи, й цінності, й валюти. Але головна мета подорожі — пізнавати світ, а не збирати лайки, прапорці відвіданих держав чи проштамповані закордонні паспорти.