...Із того боку прилетів ВОГ — підствольна граната. Сергій «Ушатий», боєць Збройних Сил України, відповів із віконниці «покемоном» — кулемет Калашникова модернізований. Полуденне привітання на позиціях 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила... Нібито так і розійшлися. Але раптом знову ж звідти прилетіло щось важке і гупнуло в городі. Бійці присіли, чекають чи продовження, чи завершення обстрілу. Кілька хвилин тихо... І знову звідти — «гуп»! Боєць Едуард каже, що схоже на ПТРД чи важкий кулемет. Наші вже відповідати не стали. В цій ситуації повинен же хтось бути розумнішим. Ми продовжуємо розмову з воїнами...

 

Роман Щербина "Привид"

— Загострення почалось, щойно зайшла наша бригада. До цього тут було більш-менш тихо. Все як завжди. На п’ятому році війни, скільки я вже тут є, одразу, як відбувається ротація бригади, ворог перевіряє, хто зайшов, що можуть. Будуть воювати, не будуть. Втрати в нас трохи були — підірвана машина — кілька «трьохсотих» і «двохсотий». Але ми дали адекватну відповідь. Недалеко звідси ми розібрали кілька їхніх бліндажів, дали їм роботи, хай займаються. Зараз теж будемо потроху працювати, щоб не сильно розганялись.

Години до восьмої ранку і після восьмої вечора, щойно темніє, починається — витягують, заманюють нас. Працюють у парі, спочатку кулеметник, а потім снайпер. Так поранили «Ушатого».

Нині ми знаємо, що з їхнього боку зайшла група снайпера Большакова. Працюють або ввечері, або вночі. Це пов’язано також із тим, що і ОБСЄ вдень часто присутнє. Тому вони вдень копають, а вночі стріляють.

Працюють специ — чітко, куля летить не в стіну, а туди, куди треба. Вони ловлять у бійницях, їм достатньо віконця, щоб вцілити. Відстань 400—500 метрів невелика для снайпера, отже, б’ють точно.

Нині у них сесія триває, наскільки нам відомо. Вчаться, сюди приїздять складати іспити. Хто складає, а хто й ні — то вже їхні проблеми.

«Ушатий» дістав поранення, міг побути вдома, але швидко повернувся.

У нас від самого початку всі один за одного горою. Кожен розуміє, якщо його тут немає, то десь працюють за нього. Тому бійці намагаються підмінити побратима, підтримати. Якщо ти йому сьогодні допоміг, то він завтра тобі допоможе. І якщо треба — то всі копають. У нас немає такого — я командир і нічого не роблю. Всі повністю задіяні. Бо втомлений боєць — це мінус боєць. Ми як сім’я, а в сім’ї усі завжди один одному допомагають. Неважливо, як це виявляється.

Я із Києва, народився і виріс у Дарницькому районі. Колись займався піротехнікою. Звати мене Роман Щербина, позивний «Привид». Я не боюсь себе називати, ніколи не ховав своє обличчя. На війні з березня 2015 року, в ЗСУ.

Нині я головний сержант взводу, тимчасовий виконувач обов’язків командира взводу.

В армії у мирному житті я не служив. Старшим сержантом став на війні. Коли 10 серпня ми ходили в атаку на одне село, була тоді ситуація, довелось узяти на себе командування, після командир роти Бахмат висунув мене на головного сержанта роти.

Тоді я отримав звання молодшого сержанта за посадою. Не проходив ніяких курсів. Знання й досвід — накопичуєш, застосовуєш.

Я розумію для себе, що солдати є різні. Є й такі, що прийшли за грошима чи за зірками, і з ними багато не навоюєш. Я познайомився з групою «Сироти» біля Авдіївки, і ми почали разом працювати. Вони — вмотивовані. ЗСУ повинні діяти за книжкою. За книжкою діємо ми, і за книжкою діють вороги. Вони розуміють, чого від нас чекати. А коли ти застосовуєш нестандартні методи війни, то маєш успіх. Ось як, наприклад, було на «Бутовці». Ми по-тихому за два місяці натоптали стежину за вісімсот метрів, зайшли з флангу. Як дали їм, я вибачаюсь, люлєй. Вороги нас там не чекали. Тому що ми діяли нестандартно. Це було 2017 року. Тоді я ще був у 72-й бригаді.

Тут, у 24-й бригаді, намагаємося діяти так само, не за книжкою. І що більше креативу, то вища ефективність нашої роботи.

Вдома у мене сім’я — дружина, дитина, мама. Вже більш як півроку не бачились. Можу поїхати у відпустку, але не хочу. Дружина приїздить сюди періодично. Нині тут роботи багато, і я себе тут знайшов. Я розумію, що тут треба будувати майбутнє своє і країни.

 

Сергій «Ушатий»

— 12 лютого 2019 року я стояв на посту, спостерігав у тепловізор за нашими «друзями». Раптом відчув біль і впав, мене збило з ніг. Це було о 22.30. Я лежав на підлозі, і в мене дуже сильно пищало в ушах. Подумалось: «Так я й закінчу своє життя!» А потім поворушив руками, ногами. Відчуваю, що я живий, можу рухатись, підірвався з підлоги і побіг. Уже за хвилину я забіг у бліндаж, сказав другу «Японцю» — я «трьохсотий», викликай медиків. Ішла кров. Я зірвав аптечку, бинт-бандаж, обмотав себе, нас вчать, як надавати собі першу допомогу.

Швидко прибігли медики. Потім приїхала Надя Богович «Руда», забрала мене на машині, завезла на КСП, потім Селідове, 66-й госпіталь. А вранці вертольотом уже відправили на Харків.

Мені дуже пощастило, 12 сантиметрів куля пройшла під шкірою, на два сантиметри нижче ока, за 2 міліметри від сонної артерії. Пробило щоку і вийшло в шиї, не зачепило ніяких кісток, тільки м’які тканини. Не зашивали нічого, сама рана затягнулась.

Тиждень мене лікували у Харківському госпіталі. Ставлення до військових хороше, лікують добре, волонтери приходять.

Не хотіли мене виписувати, сказав, що сам втечу, якщо не випишуть.

Треба бути обережним. У нас є програми на телефонах для з’єднання з тепловізором — на палці його піднімаєш, а сам дивишся картинку на екрані телефону.

Мене підстрілив снайпер, це був один постріл. Перед моєю зміною стояв «Японець». Я вийшов після нього спостерігати, щойно подивися в один бік, і одразу бац, хлопок і у вухах писк. Відстань — приблизно 500—600 метрів. Для снайпера це невелика відстань. Я так думаю, що в нього був тепловізорний приціл, що він мене чекав. Зараз я став обережніший.

Мене психологічно поранення ніяк не зачепило. Я надалі буду воювати як і воював, уже четвертий рік.

І на Майдані мене поранило, 20 лютого 2014-го. Куля в одну кишеню ввійшла, пропахала живіт і в другу кишеню вийшла. Прикривав товаришів. Лікувався два тижні.

Тут мені пощастило вже вдруге. Тож мене ніщо не зупинить, я буду до кінця боротися і боронити нашу Україну, наскільки вистачить сил. Я вже обстріляний. І танки по мені стріляли біля Авдіївки.

Я з Києва, виріс в інтернаті для сиріт № 21 у Пущі-Водиці. Маму позбавили материнських прав, коли я ще був малий.

Із «Сиротою» познайомився у 5-му батальйоні ДУК ПС, пішов туди добровольцем після Майдану. Служили пліч-о-пліч з армією. «Привид» нас запросив, і ми їм допомагали копати бліндажі і виконувати військову роботу. Були як одна велика сім’я.

Нині ми всі на контракті служимо в ЗСУ. Генерал Наєв запропонував нам, і ми погодились. Мій перший контракт на три роки. З одного боку, хоч це й певне ущемлення наших свобод, але з другого, ми легалізовані, зброю можемо не ховати, зарплата стабільна. В мене є дівчина, служить тут, теж у ЗСУ на контракті. Мені зараз 33 роки, як Ісусу Христу.

 

Надя Богович «Руда»

— Нині я медик, контрактник ЗСУ. Але спочатку була волонтером. Я старалася допомогти — були тоді кошти, ми з друзями купували безпілотники. Про продукти взагалі не йшлося — менше, ніж із 10-тонною фурою ми до бійців не їхали. В 2014—2015 роках розвозили ці продукти по «нулях».

А на початку 2016-го, коли я зрозуміла, що своїх коштів не вистачає, що треба просити у людей, пішла добровольцем у «Правий сектор». Можливо, ще більшу роль у моєму рішенні піти на війну відіграв хлопчик Саша з Волині у Дніпрі в госпіталі (у нього відірвало дві ноги). Він впізнав мене, ми почали розмовляти. Я розплакалась, він мені каже: «Я пам’ятаю, коли ви нам привозили таблетки і допомогу...»

Це був, напевне, переломний момент мого рішення, щось у голові клацнуло — ця дитина може, а чого це я не можу.

Я стала розвідником. Перший серйозний вихід був із «Сиротою». Отже, перший вихід, потім другий... Мені сподобалося, і воно затягнуло.

Нині я підписала трирічний контракт із ЗСУ.

Більше фото тут 

Фото автора.