Про жінок кажуть, що вони — представниці слабкої статі. Хто і коли таке вигадав — невідомо, але є жінки, яких це визначення точно не стосується. Їхній життєвій силі тільки дивуєшся — звідки вона, якими джерелами живиться?!

У селі Василівка на Онуфріївщині мешкає жінка, сила духу якої варта окремої розповіді. Це Ганна Іванівна ЗЕМЛЯНА (в селі її чомусь називають баба Галя). 7 березня вона відзначила своє 90-ліття та взяла курс на сторічну дату.

Народилася Ганна в Таловій Балці 1929 року. Рано втратила батька. У голод його намовили піти на крадіжку колгоспного коня на хуторі Шевченка. Він зважився, бо в сім’ї всі пухли від голоду. Крадіїв побачив сторож, по гарячих слідах їх схопили. Із трьох чоловік посадили до в’язниці тільки батька, інші відкупились. За кілька днів він помер від голоду, бо відмовлявся їсти навіть тюремну баланду, знаючи, що діти та дружина голодують. Мати залишилася сама з двома дітьми, працювала в колгоспі ланковою. Сім’я дуже голодувала — їли цвіт акації, мололи жолуді та пекли млинці. Останніми якось мало не потруїлись. Проте порятунку від голоду не було. І врешті жінка не витримала — взяла своїх опухлих дітей, прив’язала до їхніх ручок записки з прізвищем та ім’ям, датою народження і відвезла в Кременчук у дитбудинок.

Ганна Іванівна й досі пам’ятає, як узяла їх із братом Колею за руки вихователька і повела довжелезним коридором, а мама стояла і плакала вслід. Брат не вижив. А Ганну, коли минули голодні роки, мама забрала додому.

...Час спливав. Ганнина мама вийшла заміж та переїхала з донькою до чоловіка — на хутір Цвітина, що поблизу Василівки (нині його вже немає). Дорослі працювали з ранку до вечора, а Ганнусю закривали в хаті. Їй було неймовірно нудно, самотньо, тож вона не раз тікала на вулицю через вікно, бігала з дітворою околицями допізна. Мама сердилася, погрожувала лозиною непосидющій доньці. Та коли жінці дали в колгоспі премію — теличку, яку поселили в другій половині хати, — Ганя вже мала опікуватись нею, тож не до гуляння стало. Це було її перше «господарство», її перша відповідальність.

Отримати належну освіту Ганні не судилося. Коли ходила до школи, захворіла мама. Тож провчилася лише три класи, потім покинула навчання, щоб доглядати за ненькою. Невдовзі та померла, а 13-річна дівчинка залишилась круглою сиротою. Саме тоді тривала німецька окупація.

На сороковий день смерті, коли на поминки приїхали дядьки (мамині брати), вітчим сказав, щоб забрали племінницю, мовляв, він пізно приходить з роботи, а Гані ніколи вдома немає — вона на кладовищі, біля могили матері.

Забрав її у свою сім’ю дядько Гаврило, який мешкав у сусідніх Озерах. Невдовзі вони з родиною дядька, який працював у лісництві, переїхали в будинок, що був у лісі. Дівчина теж пішла на роботу в лісництво, старалась не відставати від дорослих. Та якось старші жінки почали їй казати: «Ти вже стільки працюєш, попроси в дядька грошей та купи собі якусь одежину, бо ходиш іще в тій полотняній спідниці, що мати ткала». Ганя звернулась із цим проханням, а тітка розгнівалась і змусила чоловіка відселити племінницю у їхній будинок в Озерах. Дали їй подушку та рядно і відвезли в порожню оселю.

Відтоді Ганя ходила на роботу в лісництво з Озер, а вечорами сум так краяв душу, що вона, взявши сухий окраєць хліба, залазила на піч і плакала та подумки жалілася покійній мамі на своє життя. Дійшло до того, що покійниця «почала приходити» до доньки та «говорити»: «Не плач, доню, бо заберу тебе з собою». Галя розповіла про це своїм дядинам, ті повели дівчину в церкву.

...На зраненій горем, холодом та голодом душі дівчини трішки відлягло, коли познайомилась із хлопцем — Василем Земляним із Василівки. Зародились почуття. Він порадив Гані повернутись жити до вітчима на Цвітину, а звідти він забере її до себе. Так і зробили. У 18 років Галя вийшла заміж за Василя. Працювала в колгоспі. У той післявоєнний час чоловіків не вистачало, тож на жіночі руки лягло багато тяжкої праці, якої Ганна ніколи не цуралась.

У 1953 році в сім’ї народився первісток — син Віктор, а в 1958 році — донька Тамара (має інвалідність з дитинства). Та й тоді, незважаючи на сімейні клопоти, Ганна Іванівна старалась не пасти задніх у роботі. Трудилась у різних місцях. 16 років відпрацювала на місцевій свинофермі. За високі показники неодноразово відзначали та преміювали, вона брала участь у обласних виставках досягнень тваринництва. Трудилась і вийшовши на заслужений відпочинок — прибиральницею в Будинку культури, в дитсадку тощо. Про її трудові досягнення свідчить те, що ще в 1946-му жінку нагородили медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», а в 1980 році — медаллю «Переможець соціалістичного змагання».

Чоловік Василь Ананійович працював у гаражі кранівником. Удома тримали чимале господарство. Ганна Іванівна часто виконувала і жіночу, й чоловічу роботу, аби лише достаток був у родині.

Та життєві трагедії не відступили від жінки, вкотре випробовуючи її на міцність. Тяжка хвороба підкосила здоров’я чоловіка, тож Ганна Іванівна рано овдовіла.

Нещастя трапилось і з сином. Після демобілізації він одружився та поїхав на Донбас. Там працював у шахті. Але сталася аварія, в якій він отримав травму. Будучи на лікарняному, приїхав до мами у Василівку (ніби попрощатись хотів). За три місяці його не стало.

А Ганна Іванівна рятувала себе роботою, тільки в щоденній праці могла розрадити своє горе. «Мабуть, Господь мене любить та дає сили жити, що я так працюю, — каже Г. Земляна. — А ще ж я потрібна дочці-інваліду...»

Тож Ганна Іванівна не здається. А що нині не має такого великого господарства, яке тримала раніше, то взялася за вишивання. Показує великі вишиті хрестиком полотнища в своїй оселі: «Це — Спаситель, а це — Богородиця з дитям та ангелами». І додає: «Я люблю роботу, а вона любить мене».

В оселі баби Ганни завжди чисто і затишно, навіть поклеєні нові гарні шпалери. В цьому їй допомагає соціальний працівник Оксана Павлюк, якій Ганна Іванівна щиро вдячна і за догляд, і за піклування, і за добре слово підтримки.

У свою чергу Оксана Миколаївна як про близьку людину розповідає про свою підопічну: «Бабуся Галя дуже працьовита, відкрита та щира. На свої 90 — жвава та рухлива. Щоправда, коли розповідає про своє життя, постійно плаче, та й не дивно — таке перенесла за свій вік. Але приємно, що вона — оптиміст. Дай Боже їй здоров’я!»

***

Із 90-річчям Ганну Іванівну Земляну привітали голова РДА Сергій Самородченко, сільський голова Василівки Валерій Пироженко, очільники районної та первинної ветеранських організацій Людмила Семенова та Степанія Колісник, односельці. Гості бажали ювілярці життєвої снаги, активного довголіття та Божої ласки й опіки!

Фото надано автором.