Фото Олександра КЛИМЕНКА.

Неділя. День виборів. Уже з восьмої ранку на вулицях міста з’являються перехожі, вектор руху яких вгадати нескладно — найближча виборча дільниця. У цю вранішню годину виконати свій громадянський обов’язок іде найдисциплінованіша частина електорату — люди похилого віку. До полудня прокидається решта народу. Очевидно, неділя — день тата. І татусі, можна сказати, масово здійснюють зі своїми чадами піші прогулянки до пункту голосування.

Одна з виборчих дільниць у Солом’янському районі столиці розташована у приміщенні школи. Біля входу дві бабусі захоплено обговорюють нинішній момент. Збоку від них курить хлопець у військовому строї.

Сходові прольоти на другий поверх дорогою у спортзал — територія для волевиявлення народу — обклеєні «стінгазетами» кандидатів. Піднімаючись сходами, молодий чоловік розповідає своєму синові, хлопчику років восьми-дев’яти, «чому ці плакати тут повісили».

— А що таке програма? — запитує син.

— Ну це те, що обіцяє зробити кандидат, якщо його оберуть Президентом. Наприклад, підвищити зарплати або щоб Україна вступила в Євросоюз. Ось деякі мир обіцяють із Росією,.. — відповідає батько, розглядаючи наочні посібники для виборця.

— А вони що, у всіх різні, ці обіцянки? Вони їх самі придумують? А списувати можна? А виконувати обов’язково? — засипає запитаннями допитливий хлопчина.

...У залі кілька людей вишикувалися в чергу «за адресами» до довгого стола, де звіряють списки із пред’явленим паспортом, видають бюлетень і просять пройти в кабінки для голосування. За цією церемонією, розташувавшись на стільцях за декілька метрів за прозорими кубами-скриньками із цифрами «3», «4», «5», «6», стежать спостерігачі. Уся процедура займає хвилин п’ять.

Хлопчик опускає складене в кілька разів «простирадло» для голосування в скриньку під номером «5» і з батьком іде до виходу.

— Тат, от ми кинули бюлетень у ту коробку, а далі що — дивитися телевізор і чекати, коли скажуть, хто переміг? А що, одразу не можуть сказати?

Вустами дитини, як мовиться... Ох уже цей телевізор! Виявляється, від нього залежить результат вибору глави держави.

...Уже ввечері телевізор сказав результати екзит-полів і показав реакцію в штабах кандидатів. Для тих, хто думав, дива не сталося. Ті, хто хотів дива, «нахотів» його для всієї країни. Мабуть, у цей вечір і в ніч напередодні Дня дурня в шоку були всі, але по-різному. Як той хлопчик на виборчій дільниці, користувачі соціальних мереж засипали риторичними запитаннями: як же так, чому? З’явилася цифра «30 відсотків» і різні її інтерпретації. І емоції, емоції, емоції...

Ця ніч, напевно, вже ввійшла в історію... дуальністю вибору нас, українців.

Тих, хто вірить у диво, хоче жити, як у кіно, але водночас залишатися в залі для глядачів. І тих, хто вірить у себе й довіряє документальним кадрам реального життя воюючої з російським агресором країни. І ми самі отетеріли від подиву, що ми — такі. І так, це — демократія! І так, запит породжує пропозицію...

А ще: побачене в першій серії виборів — гарний урок для нехай запізнілої, але роботи над помилками. Зокрема, у формуванні інформаційної державної політики, якої, на жаль, досі немає. Натомість є ілюзія серіального світу в телевізорі, з якого нам оголосять ім’я переможця народного кастингу на роль Президента.