Як індустріальне місто склало конкуренцію знаним туристичним центрам країни
Цій мрії вже скоро п’ятдесят... Тоді, у 1960-ті, коли дуже широко — по всьому СРСР — було відзначено 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка, багатьом подумалось, що нова хвиля українського відродження уже не за горами. І підтримувати її, ту хвилю, у тому числі й на державному рівні, взялися академік Петро Тронько та перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест. За що другого незабаром і зняли...
Однак і вони, і їхні однодумці, зокрема, у Запоріжжі, багато чого встигли зробити. І хоч під іншою назвою та ідейним спрямуванням, але у 1983 році рідна партія все ж відкрила комплекс, тепер відомий як музей запорозького козацтва. А ось ідея реконструкції на легендарному острові Запорозької Січі була, здавалося, похована на віки. Однак у 2005-му до неї повернулися — тут треба подякувати за наполегливість тодішньому директору Національного заповідника «Хортиця» Костянтину Сушку. Його наступникові Максиму Остапенку довелося докласти не менше зусиль, але вже заради продовження розпочатого. Тим більше, що в 2008 році бюджетне фінансування будівництва було припинене через повінь.
Далі вже щира подяка Миколі Томенку — тодішньому віце-спікеру Верховної Ради (і його проекту «Сім чудес України», адже Хортиця увійшла до списку лідерів), а також численним волонтерам з усієї країни. Вони приїхали до Запоріжжя власним коштом, щоб власною ж працею допомогти Січі «звестися на стіни». Зокрема, активно працював лопатою, до речі, як і всі його друзі, лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський.
2009-го, саме напередодні розквіту волонтерського руху, на посаду завідувача відділу «Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» Національного заповідника «Хортиця» було запрошено Михайла Левченка. Він депутат Запорізької міськради, інженер-будівельник за першим дипломом і фахівець туристичного бізнесу за другим. Так почалася реалізація мрії майже за радянським принципом: «З грошима і будь-який дурень зробить, а ти без грошей спробуй»...
Далі вже спасибі насамперед низці запорізьких підприємств і бізнесменів, які відгукнулися на помірні прохання і таки допомогли: щось законсервувати, щось довести до 100-відсотковї готовності, а потім і заповнити голі стіни куренів експонатами. Адже перша думка була такою: є січова церква, будинок кошового, канцелярія, є курені. Усе це навіть без начинки — теж великий успіх. Люди ж хоч побачать — і не на малюнку в книзі Дмитра Яворницького, а наживо — справжній козацький Кіш! Однак потім стіни січових споруд почали обростати експонатами. Найважче було дістати зброю. І тут допоміг ЗАЗ в особі і його власника Таріела Васадзе, і нещодавнього гендиректора, а тепер першого заступника міністра промполітики Миколи Євдокименка. Підприємство відлило кілька десятків копій козацьких гармат.
Всі наступні роки ентузіасти «Січі» просто ставили собі завдання-мінімум і виконували його. Ця тактика малих справ під девізом «Ні року без нового павільйону» таки увінчалася успіхом. Насамперед ідеться про січову церкву (тут уже треба дякувати Запорізькій єпархії УПЦ), яка поступово перетворилася на повноцінний храм.
Так, ще не закінчено іконостас, однак та частина, яка діє (дарунок запорізьких бізнесменів), — особливо це наголосимо, — з іконами XVІІІ століття. Вже приймають відвідувачів будинок кошового, січова канцелярія (у музеї вбачають у ній, перш за все, дипломатичне відомство козацької республіки). А коли на Хортицю приїздять не найбідніші в Україні гості, то зазвичай найбільше часу вони проводять у курені «Промисли козацької доби». Там рибальство, землеробство і чумацтво представлені, як мовиться, у натуральну величину. Цього року вдалося вирішити дві важливі проблеми: створити експозицію «Козак Мамай та козацька люлька». Тут багато філософії, а може, й містики — то вже відвідувач хай сам зайде та відчує. У тому числі й у дивних дзеркалах, у яких ми бачимо себе справжніми. Бо коли дивимося у звичайне свічадо, то у зображення навпроти наша права рука стає лівою і навпаки, а тут за допомогою певних ефектів справжня дивина виходить.
А вже восени, і тут щира подяка «Запоріжсталі» та її генеральному директору Ростиславу Шурмі, на Січі з’явилася справжня пушкарня. У ній десятки, коли не сотні експонатів. Це повноцінні чавунні копії козацьких гармат і гарматок, зібрані в усіх українських музеях. А ще — «холодна», де тримали у часи Козаччини різних бешкетників, котрих наступного дня чекав короткий, але справедливий суд...
Щоб майже завершити розмову про Запорозьку Січ XXІ століття, скажемо таке. Вона вже стала потужним центром культури та туризму краю. Кілька разів на рік тут за день буває щонайменше десяток тисяч відвідувачів. Особливо — під час Всеукраїнського фестивалю «Покрова на Хортиці». Історико-культурний комплекс став і підмостками для кількох вистав академічного обласного музично-драматичного театру імені В. Магара. З аншлагом тут, під відкритим небом, йдуть і «Тарас Бульба», і «Мамай».
Одне слово (і не в останню чергу завдяки «Запорозькій Січі»), за кількістю відвідувачів цього року Національний заповідник «Хортиця» поступився лише двом знаним туристичним центрам України — Києво-Печерській лаврі та Національному заповіднику «Херсонес Таврійський» у Севастополі.
І ще: в рік, що розпочався, на Хортиці дивляться, як завжди, з оптимізмом і мріють. Мріють, що таки буде якесь бюджетне фінансування на розвиток, але, оцінюючи ситуацію тверезо, планують, що, поза всяким сумнівом, — за допомогою добрих людей і з Божою поміччю повністю введуть у дію експозицію справжнього козацького куреня. Де побут і не дуже солодке життя і бравих козарлюг, і ще зовсім зелених козачків буде показано у всій красі і звитязі. Хоча мріється про більше, про Степовий стан, який може стати справжньою бомбою сучасної туристичної індустрії. Про завершення іконостаса, про нові цікаві експонати у вже наявних експозиціях. Бо хто не мріє — у того й мрії не збуваються. Чи не так?
Запоріжжя.
Експозиція «Козак Мамай і козацька люлька».
Пушкарня.
Панорама комплексу.
Фото надано Історико-культурним комплексом «Запорозька Січ».
