Молодь полишає край

Потрапити в село Двірець, що в Сарненському районі на Рівненщині, із райцентру можна двома автомобільними шляхами, подолавши 39 або 59 кілометрів. Це невеличке село входить до Степанської селищної ради.

Поселення на місці майбутнього Двірця виникло ще в другій половині ХІХ століття. Там оселився землеорендар Гілярій Павліковський. Згодом дворянин збудував собі великий будинок — справжній «дворець». Він і дав назву населеному пункту, яке розбудувалося навколо нього. Місцеві досі не знають, як правильно величати рідне село — Дворець, як говорили раніше (така назва — й на знаку при в’їзді), чи Двірець, як його звуть віднедавна. Утім, назва — це єдине, що нагадує про події 150-річної давнини, бо дворянський маєток давно зруйновано, а теперішні скромні хатини селян на палаци геть не схожі. На декотрих будинках висять таблички «Продам», а деякі пустують забиті.

Зараз у Двірці проживають до 130 жителів, більшість із них пенсійного віку. Молодь виїжджає на навчання, заробітки чи постійне місце проживання в інші міста. Старшому поколінню прикро за це, але їх не засуджують, бо хочуть своїм дітям кращої долі. А у Двірці, зізнаються, робити нічого.

Справжня проблема для місцевих жителів — те, що немає сполучення з іншими населеними пунктами: не їде жоден рейсовий автобус. Оскільки в селі є лише початкова школа, ФАП і один магазин, то звертатися по різні послуги змушені в сусідні поселення. Тож люди самотужки дістаються до Степаня (а це 4,3 кілометра пішки чи велосипедом) або до Великого Вербчого, здолавши шість кілометрів.

Проте в Степанській селищній раді не це називають основною проблемою населеного пункту. Бо місцевих за потреби підвозить шкільний автобус. «Медички немає в селі — це біда. Зараз головне — вирішити це питання», — повідомив телефоном селищний голова Віктор Коротчук. Селяни підтвердили, що їхній ФАП справді без фахівця. Медсестра, родом зі Степаня, звільнилася, щоб поїхати на заробітки в Польщу, де за місяць нібито заробляє стільки, скільки за рік роботи у ФАПі.

Але є й такі, що намагаються знайти заняття в селі. Помітили у Двірці теплиці, де вирощують огірки. Трудяться місцеві на городах, що є в кожному обійсті, господарюють біля худоби, домашньої птиці, виготовляють знаряддя праці.

Половина приміщення — освітянам, інша — медикам

У Двірець варто було приїхати хоча б для того, щоб побачити, як в одному невеличкому одноповерховому приміщенні розташовано і школу, і ФАП. Вони мають спільний коридор, тож і в школі пахне ліками.

Педагог Неля Ширко розповіла, що раніше їхня початкова школа займала все приміщення, а потім половину віддали під медпункт. З учительської зробили ще один клас, тому зараз тут дуже мало місця. Ніде навіть шафи поставити, щоб діти зберігали там речі.

Ми потрапили на заняття в третій клас, де також займався ще один четвертокласник. Цікаво, що на уроках були лише хлопці. Усього їх у школі восьмеро і ще двоє дівчаток. Десятьох школярів навчають двоє вчителів. Також завітали на урок до першачків.

Їх, як і годиться, забезпечили новими партами, наборами конструкторів «Lego», комплектами таблиць, ноутбуком. Неля Василівна пояснює, що навчання в першому класі націлено на всебічний розвиток особистості, виявлення здібностей. Це помітно з творчих робіт, які прикрашають класну кімнату.

Труднощі є з проведенням ремонту, адже два роки на нього зовсім не виділяють коштів. «Намагаємось дещо латати самостійно. Але це ж діти. Тут побили, там відламали. Батьки, звичайно, допомагають. Тому ремонтуємо все власними силами», — розповідає вчителька.

Помітили в класній кімнаті грубку, якою опалюють навчальний заклад. Двірець, до речі, одне з перших газифікованих сіл, але через високі непосильні тарифи на газ вимушені опалювати приміщення дідівським методом. І селяни теж.

Насамкінець поцікавилися, де в такому маленькому приміщенні проводять заняття фізкультури. У теплі місяці дітки займаються на спортмайданчику за школою, а взимку — на килимках у коридорі чи класній кімнаті.

Думки селян

Біля магазину помітили Олександра Бородавка, який плів тин (на знімку вгорі). Чоловік, який прожив у Двірці все життя, вирішив загородити насадження з власної ініціативи, щоб було гарніше. Нині він безробітний, більшість товаришів поїхали на заробітки, тож, каже, хочеться руки чимось зайняти. Олександр проживає з матір’ю та двома братами. Один з них виготовляє кошики, граблі, віники — усе, що знадобиться в господарстві. Місцевий житель зізнається, що жити тут нелегко, тому молодь і покидає малу батьківщину.

За роботою застали й Марію Стрелку (на знімку), яка порядкувала на городі. Жінка переїхала у Двірець із Кричильська в 1989 році. Відтоді не пригадує, щоб тут щось змінилось:

— Газ провели, та й то не всі користуються, бо не можуть оплатити через бідність. Раніше в село їздив автобус, а зараз і того немає. Мої внуки, які навчаються в Рівному, приїжджають спочатку в Степань, а далі пішки у Двірець ідуть. Мені часто треба відвідувати лікарню, бо мала онкозахворювання, перенесла операцію. Недобре без автобуса. Важко добиратись і дуже незручно. Власників авто в нас небагато, щоб попросити завезти. Автомобіль — це розкіш у селі, де немає ні роботи, ні нормальної зарплати.

З 69-річною пенсіонеркою проживають донька та двоє внуків-студентів. Заради них тримає невелике господарство, щоб відправляти на навчання не з порожніми руками. Донька працює в Степані, але заробітна плата в неї мізерна, бідкається мати. «Ну от як вижити? Добре, що я пенсію отримую, то плачу за газ, світло. А як молодим жити?» — зітхає жінка.

А ось Галину Волошину у Двірці знають як рукодільницю. Вона і швачка, і вишивальниця. Різних технік вишивання жінку ніхто не навчав. Років 30 тому вона навіть вишила килим, який і досі прикрашає одну зі стін домівки. «Мені дід зробив столика, на який натягнули та прибили полотно. Це було колишнє покривало з інакшими квітами. Але я перемалювала їх на маки. І спеціальною голкою з довгою ниткою шила. Це така техніка, що потрібно з вивороту бити, а на лицевій виходить узор», — пояснює.

За зиму Галина Волошина пошила блузки трьом сусідським дівчатам, а ще вигаптувала картину зимової церкви, заготовки на чоловічі вишиванки, почала картину з бісеру. Каже, що зовсім не втомлюється, бо така робота — суцільне задоволення. Від мами здібності до рукоділля перейняла і її донька Тетяна, яка веде гуртки в Степанському будинку дітей і молоді. А загалом у подружжя Волошиних троє доньок, восьмеро онуків й одна правнучка, чим вони дуже пишаються.

Ще більша сім’я в Любові та Володимира Копищуків, які виховали вісьмох дітей: двох доньок і шістьох синів. Четверо з них уже одружені, живуть у Києві, Сарнах, Двірці. Інші ще проживають із батьками. Двоє наймолодших відвідують Степанську школу.

Нині подружжя вже на пенсії. Зізнаються, що фінансів не вистачає, тому, наприклад, ремонт у хаті роблять поступово. «На пенсію не розженешся. Тож робимо потрошку. То двері замінили, то вікна», — розповідає господар. Газовий котел сім’я теж замінила на твердопаливний, бо пільг і субсидій не має.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.