На знімку: Григорій Атаманюк.

Фото автора.

До Дня пам’яті та примирення в Україні

Ветерани минулої війни вже немолоді. Практично всім їм за дев’яносто. Дехто наближається і до столітнього ювілею. Коли бачиш перед собою таку людину, розумієш, що це справжня легенда, бо разом з країною пройшла такі історичні етапи, про які теперішнє покоління знає тільки з підручників історії. Хмельничанин Григорій Сергійович Атаманюк — один із таких. Повагу викликає не тільки його вік, а й все життя. Він залишився єдиний в області, хто був удостоєний звання кавалера чотирьох медалей «За відвагу».

Війна застала його п’ятнадцятирічним хлопцем у рідному селі Пилипи-Олександрівські на Хмельниччині. 

В окупації

До армії не встиг і через вік, і через те, що ворог наступав дуже стрімко, і вся область швидко була окупована ворожими військами. Підлітку з родиною довелося пережити важкі часи. Життя на окупованій території стало непростим випробуванням. Адже люди опинились без роботи, на голодному пайку, а ще — у постійному страхові. З роками Сашко перетворився з підлітка в юнака, а тому загроза бути відправленим на роботу до Німеччини нависала над ним не раз. Хлопцю довелося постійно переховуватися. Коли ставало зовсім небезпечно в домі чи у родичів, ховався за селом у лісах.

Окупація тривала довгі три роки. Тож, коли навесні 1944 року село було визволене, ні у кого із чоловіків не було іншої думки, окрім тієї, що треба йти воювати.

В окопах довго не сидів 

На той час у війни вже змінилось обличчя і тактика. Від поразок, відступів та оборони війська перейшли у наступ. Але це зовсім не означало, що життя бійця стало легшим та безпечнішим. Війна в окопах тривала для Григорія менше року. Але пройшов він її достойно. За цей час за свої бойові подвиги встиг отримати орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної Зірки та чотири медалі «За відвагу», інші нагороди. А при цьому — ще й два поранення і контузію. Як тільки потрапив до війська, був одразу направлений на навчання до школи розвідників. Але за партою довго сидіти не довелося. Короткі курси — і він вже у військовій розвідці. І сталося так, що всі нагороди вісімнадцятирічний юнак отримав, визволяючи Європу.

Кавалер медалей за «Відвагу»

Першої медалі «За відвагу» був удостоєний за оборону невеличкого польського міста. Біля нього його розвідувальна група протягом місяця вела спостереження за противником, а водночас брала участь у боях. Григорій був наймолодшим у своєму підрозділі, але відваги хлопцеві було не займати. Саме за те, що добре бив ворога, і був удостоєний медалі.

Друга стала класичною для розвідника — за «язика». Переправившись через Віслу, розвідники захопили начальника зв’язку німецького полку. Інформація, якою він володів, була надзвичайно важливою для наших військ. За неї командування віддячило розвідника нагородою.

Свою третю медаль «За відвагу» Григорій Сергійович отримав уже у Німеччині. Німецькі війська вперто обороняли свою територію. На одній із залізничних станцій містився штаб радянської дивізії, де Атаманюк разом із товаришем охороняв бойовий прапор з’єднання. Саме на штаб несподівано напали вороги. Відбити їх атаку було нелегко, бій був важким і для багатьох воїнів — останнім. В той момент ніхто не думав, як врятуватися. Григорій так само кинувся у бій. А перед тим заховав полотнище прапора у себе під гімнастеркою. В той час бойовим знаменом дорожили всі. Втрата його могла означати негайне розформування дивізії. Не дивно, що після закінчення бою комдив одразу запитав про стяг. А його довго не потрібно було шукати — Григорій одразу поставив на місце. За те, що врятував прапор та дивізію, і отримав нагороду.

Четверта була однією з останніх, котрі отримали наші бійці у тій війні. Адже з’явилася вона на грудях бійця за штурм рейхстагу. Цей бій залишився у пам’яті всіх, хто брав у ньому участь. І хлопчина з Хмельниччини, так само, як і сотні його бойових товаришів, не втримався, аби не залишити свій автограф. Тоді написав: «Я, Атаманюк Григорій Сергійович, прийшов з села Пилипи-Олександрівські, Віньковецького району Кам’янець-Подільської області, щоб Німеччина до нас більше не ходила». А от самому йому довелося ще раз побувати на тому місці. Під час святкування 65-ї річниці Перемоги він із делегацією фронтовиків, які штурмували Берлін, побував у німецькій столиці.

Роботи завжди вистачало

Після останнього бою старший сержант Григорій Атаманюк ще кілька років служив у Німеччині. А до рідного села повернувся у 1948-му. Весь цей час там на нього чекала сусідська дівчина. Дитяча дружба переросла у них в юнацьке кохання, а потім і в теплі сімейні стосунки. Разом вони прожили 55 років, виростивши трьох дітей, дочекавшись онуків.

Життя у них було довгим і гарним. Спочатку Григорій працював у рідному селі. Потім, був час, повернувся на військову службу. Згодом оселився у Хмельницькому.

Рідною половинки вже не стало. А Григорій Сергійович — все ще у строю. На роботу, зрозуміло, давно не ходить. Зате про участь у роботі обласної ветеранської організації ніколи не забуває. Досі бере участь у різних заходах, зустрічається з молоддю.

Рада ветеранів України присвоїла йому звання «Почесний ветеран України», а Хмельницька міська рада — звання «Почесний громадянин міста Хмельницького». 

Хмельницький.