29 квітня 2019 року йому б виповнилося сімдесят. Менше двох років не дожив він до цієї дати, залишивши про себе добру пам’ять, свій рядок у сучасній історії України.

Його земний шлях не був встелений трояндами. Бідове дитинство у містечку Ігрень, яке згодом стало околицею Дніпропетровська (нині Дніпра). Навчання в старших класах у вечірній школі, бо вдень — для підтримки сім’ї — довелося працювати слюсарем на одному з місцевих заводів. Захоплення журналістикою і перші публікації у дніпропетровських газетах. Золота медаль за навчання в школі, газетні публікації, а також робітничий стаж, який у ті роки високо цінувався при вступі до вузів, допомогли йому стати студентом факультету журналістики престижного Київського університету імені Тараса Шевченка.

Його журналістська кар’єра була стрімкою. Після навчання в університеті — запрошення до популярної в ті роки «Робітничої газети» і робота у промисловому відділі цього видання, згодом — перехід на посаду спеціального кореспондента до редакції провідної в республіці газети «Радянська Україна». Кілька років, до проголошення незалежності України, Сергій Правденко працював власним кореспондентом загальносоюзної «Экономической газеты». Але найбільш цікавими і пам’ятними для нього були творчі будні редактора багатотиражної газети круїзного лайнера «Максим Горький». На борту цього теплохода Чорноморського пароплавства він тричі проплив навколо земної кулі і з великим захопленням не раз розповідав про це нам, його друзям.

Сергієві Правденку випало бути народним депутатом першого скликання парламенту незалежної України. Потім були ще дві його депутатські каденції, і ми жартома називали його «тричі народним», водночас пишаючись, що з нашого курсу і гурту вийшов обранець у найвищий законодавчий орган Української держави. Але для самого Сергія найбільш почесною була перша каденція. У ній він був членом Президії Верховної Ради, очолював Комісію з питань гласності та засобів масової інформації і навіть став одним із кандидатів на пост Голови Верховної Ради. Тоді, як відомо, із значною перевагою переміг Леонід Кравчук, а Правденко, «без відриву» від парламентської діяльності, взяв на себе нелегкі обов’язки головного редактора «Голосу України» і віддав цій відповідальній, многотрудній роботі дванадцять років свого життя.

Він був знаним журналістом і відомим в Україні політиком. Його запрошували для ведення різних теле- і радіопрограм, участі у різноманітних круглих столах, прес-конференціях і брифінгах. Його авторитетне слово звучало на засіданнях різноманітних комітетів і комісій, членом яких він був. Але сам Сергій Макарович особливо цінував свою діяльність на посаді ректора Українського інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення, радіомовлення і преси, із слухачами якого він міг ділитися своїм багатим життєвим, політичним, журналістським досвідом і сприяти їхньому професійному збагаченню і зростанню.

Сергій Правденко опублікував сотні статей, написав багато книг публіцистики і прози, кіносценаріїв. Але особливо пишався він однією з перших своїх книжечок — казкою «Королівський обід», в героях якої міг впізнати себе не один український політик.

Він був добрим і щирим другом. І друзів на його життєвому шляху не бракувало. Але він з особливою теплотою завжди відгукувався про наш гурт з випускників факультету журналістики 1972 року і надзвичайно цінував наші традиційні щорічні плавання на човнах річками України. Менше двох років тому Сергій Правденко вирушив у свою дорогу в Вічність, залишивши по собі світлу пам’ять і добрий слід на землі.

Колеги, друзі.