Фото автора.
Нелегкою виявилась його життєва дорога, всього довелось пережити. «Не люблю пригадувати минуле, та й що про мене можна написати? Я — такий, як і всі», — віднікувався спочатку ветеран. Але пізніше погодився на зустріч.
— Десятирічку в Малині закінчив 1940 року, — почав нашу розмову Олександр Іванович. — До лав Радянської армії призвали восени того самого року. Службу проходив у Туркменістані, де дислокувалась 18-та гірничо-кавалерійська дивізія. Після закінчення в Челябінську танкового училища лейтенантом потрапив на фронт, під Москву. З боями визволяв Калінінську та Смоленську області, а також Мінськ, Вітебськ та Оршу...
Тяжке поранення отримав 15 січня 1945 року, коли на підступах до Кенігсберга німці підпалили САУ-152, за кермом якої сидів Олександр. Лікувався у фронтовому госпіталі, розташованому в Московській області. Там капітан Халепа й зустрів Велику Перемогу.
Нагороджений орденом Червоної Зірки, трьома орденами Вітчизняної війни: двома — другого ступеня та одним — першого, має півтора десятка медалей.
Про нагороди, які ретельно зберігає в пакеті, дідусь віджартовується: «Ось таке в мене хазяйство!»
Після війни Олександр Іванович закінчив Житомирську торгово-комерційну школу, працював тривалий час ревізором райспоживспілки. Затим — в оброблювальному цеху паперової фабрики, в інспекції держстраху. На пенсію в 1990-ті роки у віці 70 років виходив із посади кочегара, яким працював на станції РS-45 Головного центру спеціального контролю, що розташована поблизу села Ворсівка і вважається однією з «найчутливіших» станцій у світі.
— Я жодного дня не сидів без роботи, — каже з гордістю. — Не розумію сучасну молодь, яка не хоче й не вміє працювати. Багато хто з нинішніх молодих не розуміють, що манна з неба просто так не падає...
— Чим цікавитесь зараз, що найбільше любите робити? — запитав у ветерана.
— Та яка в мене робота? Пройтись у магазин, купити хліба, поїсти — й на бочок, — віджартувався Олександр Іванович. — Читаю періодику, а от телевізор дивитись не люблю, бо там показують різні дурниці, вішають локшину на вуха, вихваляються один перед одним, а краще жити від того не стає. Люблю читати газети, з яких можна дізнатися про життя міста, району області та України. Зараз почав перечитувати Біблію по-новому, переосмислювати покликання людини на Землі. Я взагалі не знаю, куди дивиться Бог. Маємо такі родючі ґрунти й працьовитих людей, а нас так безбожно грабують спритні ділки, політики й олігархи. Все розтягли, розікрали. Та це ж блюзнірство, щоб у хлібородній Україні буханець хліба коштував до 20 гривень!.. — обурюється він.
Щороку він підправляє здоров’я у військовому госпіталі для ветеранів війни та літніх людей у Бердичеві. Там його добре знають лікарі та пацієнти.
— Якось до мене під час відпочинку підійшла жінка, котра також лікувалась у шпиталі, й, провівши рукою по голові, висловила передбачення, що я житиму до 102 років, — каже Олександр Іванович. — Отож мушу тримати цю планку й запрошую вас до себе через два роки на сторічний ювілей!
Прощаючись із О. І. Халепою, подумав: добре, що є такі люди, котрі, переживши біль і втрати, боролись за мирне небо для прийдешніх поколінь, а нині завдяки мудрості й досвіду, тонкому почуттю гумору та вірі у Всевишнього не падають духом, усім життям своїм подають добрий приклад дітям, онукам і правнукам.
Житомирська область.
