У мові — генетична пам’ять народу, пам’ять про історичні події, сиву минувшину, відгомін якої залишився хіба що у звуках, топоніміці й піснях. У мові віднаходимо наші джерела, вона якимось незбагненим чином, як і національний ландшафт, формує ментальність і характер людини. Оповіді, легенди, міфи, перекази, приказки, обрядові пісні, колядки, замовляння, на які багатий наш народ, на думку відомих українських етнографів і лінгвістів, мають сонцепоклонницьке походження, в деяких з них — відлуння вірувань і звичаї ще кам’яного віку, матріархату. Щодо усного мовлення кожного народу, то там, на думку дослідників, збереглась якась дещиця ще первісних членороздільних звуків людини, особливо у вигуках та частках.
Відомий дослідник, історик, філолог з Житомирщини, автор «Літописної землі древлян», «Великої Древії» та інших книжок Микола Брицун-Ходак зазначає, що в його краях старі люди про якісь давні події казали: «Це було за анту-анту вєку». На думку краєзнавця, в цьому висловлюванні — пам’ять про нашу Антську державу, що існувала на українських теренах у II—VII чи й VIII ст. н. е.
Мовні ознаки витоків державності не лише в приказках, вони в сотнях, якщо не тисячах топонімів, етнонімів — термінів для позначення етносів чи етнічної спільності, у прізвищах. Дослідник Станіслав Губерначук стверджує, що уже в VI ст. н. е. на українських землях існував етнонім «русь» і географічна назва «Русь». «Саме тоді із Подніпров’я викотилися в польські Бескиди і словацьку Пряшівщину лемки, які самі себе називають русини», — зазначає Станіслав Губерначук. Український географ Володимир Паїк стверджує, що ще при Киї постала Русь полонська, а в IX ст. на руїнах Боспорського царства під проводом Бравлина виникає Русь Тмутороканська. За висновками учених, на українських теренах корінь «рус/рут» виник і поширився задовго до часів Русі-України, адже одних річок і потічків з основою «рус» маємо щонайменше з півсотні — Русава, Руська, Русна, Русятинка, Русинова. Цей корінь — у назвах населених пунктів Русава на Вінниччині, Русів на Волині й Прикарпатті, Руснів та Русовичі на тій же Волині й ще багато схожих назв. У хроніках XI—XIII ст., окрім географічної назви Русь щодо нинішньої Центральної України, зустрічаються назви Русь море (нинішнє Чорне), ще є понад 700 однозвучних назв городищ, урочищ, гір, озер тощо.
«Отака поширеність географічних назв з основами «рус» засвідчує, що та компонента була продуктивною досить тривалий період, який розпочався надзвичайно давно, до часів Русі-України», — наголошує Станіслав Губерначук.
Щодо терміну «Україна», то він зафіксований у писемних пам’ятках 1187-го, 1189-го, 1217 року. Зустрічаються й варіанти назви — Вкраїниця, Вкраїна. На думку професора Сергія Шелухіна, ці варіанти унеможливлюють ототожнення терміну «Україна» зі словом «окраїна», як це робить імперська шовіністична псевдонаука.
«Науково доведена й підтверджена безсумнівними археологічними матеріалами неперервність розвитку матеріальної культури на протоукраїнських землях приблизно від VІ ст. н. е., тобто за останні 1500 років. Отже, й історію українців, як окремого етносу та української мови є підстави починати від середини І тис. н. е., — зазначає мовознавець, доктор філологічних наук Григорій Півторак. — Формування української мови, як і інших східнослов’янських, почалося ще від праслов’янського періоду й розтягнулося на декілька століть, проте процес становлення східнослов’янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов’ян, а інші східнослов’янські регіони в той час ще були заселені неслов’янськими племенами — балтами та фіно-уграми».
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.
