У радянській школі привчали не аналізувати історію, а завчати її як певні факти-табу, що не дискутуються. Обов’язковим атрибутом кожної школи були ідеологічні агітаційні стенди на кшталт: «Пам’ятаймо, хто врятував світ від коричневої чуми!» і що робити у випадку ядерного удару.

Та все ж довготривалий опір УПА, як і всі інші національні рухи опору московській комуністичній імперії робили людині життєво необхідну вакцину — жити в реальному світі, бути «мислячим очеретом», за Б. Паскалем. Соціум рухають вперед яскраві вчинки окремих людей. Ліниві засуджують, активні стараються долучатися, але ніхто не залишає неординарні вчинки поза увагою.

5 травня 2019 року в Лісабоні на площі Аріейро зібралися сотні людей (за даними російських ЗМІ, більше тисячі). Всі вони були позначені «георгіївськими стрічками», що в перекладі на людську мову означає: «Весь світ нам винен!» У повсякденному житті за кордоном вони соромляться цього. Їх не розуміють (за винятком комуністів, які ідеалізують Кубу, але хотіли б жити в США). З них насміхаються португальці, бо знають, що Друга світова війна почалася у вересні 1939 року з нападу гітлерівської Німеччини і комуністичного СРСР на Польщу, в не в 1941-му, як це вчать у школах ізольованої від світової історичної правди Росії. Вони самотні в цьому ворожому для них демократичному суспільстві, де існує право окремої людини, а не «натовпу». Вони щасливі тут, зараз, у колоні «Безсмертного полку», з прапорами неіснуючої держави. З портретами карателів, що знищили мільйони життів. Із символікою, з якою ґвалтували, розстрілювали мирне населення Європи. З єдиним душевним станом: «Ми ненавидимо!» Їхня мета — не згадати. Їхня мета — залякати.

Довірливі португальці безпечно проходять повз колону. Їм цікаво. Вони не пережили жахів Другої світової війни. Вони не втратили третину населення в примусовій колективізації і голодоморах. Вони не відчули 70-градусних морозів Сибіру за провину говорити португальською мовою в Португалії. Їм і на думку не спадає, що страшні масакри чеченців, молдаван, грузинів, українців, організовані московитами вже після розвалу СРСР починалися з таких самих невинних «колон пам’яті».

Та це знають українці!

Не всі. Але й один українець, що має справжню пам’ять і відповідальність за майбутнє, за свою родину, за своїх дітей, за оточуючих, що мирно живуть поряд з ним, хай і не тої крові, кольору шкіри, релігії чи мови, змінює все. Він виходить один як вільна людина проти всієї цієї зграї і одним криком «Сталін — вбивця!» перемагає її. Потім ще буде підступне переслідування його друга і побиття на очах маленької дитини. Потім ще буде багато галасу у віртуальному світі соціальних мереж. Але це вже все буде пусте.

Бо одна вільна людина, одним словом незгоди зі злочином змогла показати справжнє обличчя юрби, що зібралася воювати з цілим світом.

Героям Слава!

Павло САДОХА, голова Спілки українців Португалії.