Мовне питання болюче та дошкульне для мене та багатьох моїх знайомих. Твердження на кшталт «мова не на часі», «мову на хліб не намажеш», «порушення мовного питання є розхитуванням умовного балансу» вважаю маніпулятивними та такими, що легко спростовуються за допомогою логіки. Проте сумніваюся, що там, де панують емоції, раціональний підхід буде ефективним.

Мені 33 роки, я військовослужбовець ЗС України. Середовище двомовної родини, в якій зростала, виховало в мені толерантне ставлення до культурних проявів та особливостей оточуючих. У підлітковому віці вперше відчула, що соромлюся розмовляти українською мовою, бо оточення нав’язувало російську. Піддаючись тиску, використання мови для мене стало ситуативним. Усе змінилося після народження доньки.

У 2012 році, ще вагітною, почала задумуватися над тим, як виховати дитину гідною особистістю, дати необхідну основу для розвитку якостей успішної людини. Ось тут якраз і постало питання — людини якого роду-племені? Однозначно сказати, що всі її пращури були українцями і розмовляли українською, я не могла, бо це неправда. Отже, щоб розібратися з цим, довелося визначатися нарешті самій.

Ми — українці, що живуть в Україні та розмовляють українською. Ця природна переміна стала для нашої родини визначальною, спростивши та одночасно ускладнивши наше життя. Виявилося, нелегко бути україномовною родиною серед засилля іншомовних джерел інформації. Наприклад, у кіоску преси могла розраховувати на єдиний україномовний журнал. Етикетки на товарах, реклама, література, особливо нон-фікшн, сегмент обслуговування — усе це в далекому 2013-му виявилося чужим.

Вартувало великих зусиль знаходити потрібні товар, послугу, чи україномовний осередок. Кожен такий випадок згадується як битва. Але ми, не опустивши рук, продовжували. Під час подій Революції Гідності прийшло розуміння, що все нами зроблене — правильно.

Довелося побувати на сході України. Близькі нервували: «Тебе там закопають за твою українську!». Не закопали. Так, бувало, не розуміли, перепитували чи уточнювали, проте жодного випадку агресії та зневаги.

Уже сім років свідомо думаю, розмовляю, дихаю українською. Українська мова для мене цілий світ, ми знайомимося з ним усією родиною. Для доньки вона безапеляційно рідна. Вона дивується: «От у французів — французька, у поляків — польська, а в моєму садочку українською розмовляю лише я». Ну що тут поясниш? Легко не буде! Обираючи цей шлях, ми знали, на що йдемо: попереду ще багато мовних баталій. Донька вчиться поважати вибір інших людей, зберігаючи та примножуючи своє. Мова для нас — це виборювання своєї ідентичності, це надія на збереження коду української нації.

Анна ГАПОНОВА,

військовослужбовець.