Фото автора.
Направду можна стверджувати: міжгірець Юрій Баланда (на знімку) — виняткова людина. А то й феномен за службовим становищем — хоч записуй у місцеву книгу рекордів. І у свої нівроку 90 років, які йому щойно виповнилося, звично одягнувши білий халат, перебуває на медичній вахті — у протитуберкульозному відділені райлікарні. А заразом відзначив ще одну ювілейну подію — 55 літ беззмінно на одному робочому місці. А це означає, що має ого-го трудовий стаж — аж 110 років, якщо врахувати чинник ризикованого для здоров’я професійного поста, коли строк служби подвоюється.
А ще пан доктор уже третій десяток літ безперестанку передплачує «Голос України»! І читає щодня!
Народився наш герой у селі Нижнє Селище сусіднього Хустського району, але Міжгірщину, з якою подружився понад півстоліття тому, вважає рідною й наймилішою серцю. До вподоби йому і чарівна краса верховинського краю, і місцеві люди. Так душевно мовить Юрій Іванович про них: «Надзвичайно скромні, працьовиті й привітні, лиш біда в тому, що інколи хворіють». Звісно, він докладає всіх зусиль, аби за раптового занедужання виручити горян. Таких випадків у його послужному списку тисячі й тисячі. Усі без винятку пацієнти щиро вдячні лікарю-ветерану не лише за його високий професіоналізм, а й чуйне, співчутливе ставлення до них. Для нього найвища нагорода за працю — коли людина повертається з лікарні здоровою і стає працездатною.
...У юнацтві безтямно захоплювався мистецтвом і підкріпив мрію про малярство у 1947 році, вступивши в Ужгородське художнє училище. Закінчити навчання завадила хвороба. Підлікувався, а тоді призвали на строкову службу до армії. За чисто випадкових обставин змінив покликання: перед дембелем надійшло в штаб полку, в який було зараховано закарпатця за бездоганне виконання солдатської повинності, розпорядження про обов’язкове направлення когось на навчання у військове медичне училище. Чомусь жереб випав саме на Юрія Баланду, наказ командира, звісно, не підлягав відмові. Усі три іспити в столиці України склав на «відмінно» і конкурс, що становив сім осіб на місце, подолав якнайуспішніше. Новоспечений фармацевт отримав направлення в Забайкальський військовий округ. І тут теж фортуна стала на його боці — полковник медслужби, запримітивши неабиякі здібності новачка в білому халаті, рекомендував вступити до Читинського медінституту цивільного профілю. Лише з дозволу Міністерства охорони здоров’я звільнився не лише з армійських лав, а й отримав добро на переведення до Ужгородського держуніверситету, де за продовження навчання вже отримав новий фах — лікаря-фтизіатра, а по його завершенні дипломованого спеціаліста спрямували в Міжгірський район. І став він, цілеспрямований і працьовитий, як мовиться, лікарем від Бога.
Настільки медицина припала до душі, так кортіло пізнавати таїни фтизіатрії, що кожного разу Юрій Іванович просто напрошувався на курси підвищення кваліфікації, де була змога професійно самовдосконалюватися. Тим паче, що у Львові чи Запоріжжі, Києві або Москві «підковували» у теорії та практиці знамениті медичні світила. Кожна свіжа зернина знань згодом ставала в пригоді йому і хворим, якими опікувався. Їх було б значно менше, резонно каже Юрій Іванович, якби люди серйозніше ставилися до стану свого здоров’я. Бо часто-густо трапляється, що звертаються по допомогу, коли самопочуття стає критичним. Нерідко хвороби чіпляються і через нехтування здоровим способом життя в побуті — зловживання алкоголем, куріння, недоїдання... І все-таки він з медперсоналом, про який відгукується тільки найкращими словами, бо дружний і кваліфікований, намагається підставити плече слабодисциплінованим. Ще б покращити умови праці, бо медицина повсякчас оновлюється прогресивним обладнанням, якого прагне кожен добросовісний лікар, котрий дотримується клятви Гіппократа на службі народу.
Еліксир життєвого і службового довголіття, напевне, почерпав від природи, в яку закохався на всі роки, подорожуючи її лоном, збираючи дари, зокрема лікарські рослини. Траплялися і спокусливі пропозиції про перехід на роботу з периферії в заможніші місця, як, приміром, до обласного центру. Жодного разу не погоджувався, бо прикипів серцем до мальовничого зеленоокого краю та його справді чесних і скромних людей.
— Юрій Іванович — наша медична слава і гордість, — пишаючись ним, небезпідставно кажуть колеги, і бажають ювілярові, як і редакція «Голосу України» своєму давньому й щирому другові, у здоров’ї й кріпості дожити до ста літ! На многая вам, пане докторе, і благая літа!
Міжгір’я Закарпатської області.
