Доктор філологічних наук Микола Сулима демонструє заборонений рукопис Леоніда Махновця про українську драматургію XVII—XVIII століття.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Слава України

Початок в № 101 (7107) за 31 травня 2019 р.

Per aspera ad astra!

Літопис Руський за Іпатським списком — це найдавніша копія початкового літописного ізводу Київської Русі. В нього ввійшли знаменита «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи. Як і всі інші давні пам’ятки, Іпатський кодекс написаний книжною — старослов’янською мовою, і, щоб зрозуміти її, треба мати спеціальну філологічну підготовку. Сучасною українською мовою кодекс до того часу ніхто не перекладав.

Максим Рильський ставив надзавдання:

— Переклад має бути максимально точним, зберегти старовинну лексику, стиль, синтаксис. Треба зробити так: аби читач відчув дух старожитньої пам’ятки. Де тільки можливо, варто зберігати навіть порядок слів у реченні.

Махновець піднімав планку ще вище:

— Іпатський кодекс — це справжня енциклопедія життя Київської Русі, від найдавніших, майже легендарних часів до кінця XIII століття. Тому й науковий апарат до літописів має мати енциклопедичний характер.

Загалом робота займе майже 30 років! Тільки на створення наукового апарату піде близько двох десятиріч. Учений зробить чотири показники — іменно-особовий, реєстр великих князів Київських, перелік митрополитів і розкішний географічний словник, де всі давні назви мають посилання на сторінку книги, де згадані ці топоніми. Складе вісім родовідних таблиць (київських князів і княгинь та державців сусідніх країн). Дві карти-схеми стародавнього Києва. Добере 570 документів-ілюстрацій... Щоб читач зрозумів усю масштабність завдання, що стояло перед науковцем, скажемо: один лиш перелік усіх дійових осіб кодексу становить майже 1700 імен! У книзі він займає понад 30 сторінок... Аби подужати весь цей огром роботи, вчений кілька років поспіль чи не щодня вставав о четвертій ранку, щоб попрацювати пару зайвих годин перед тим, як іти на службу. Подовгу сидів над паперами по вихідних.

І, нарешті, в 1989 році у видавництві «Дніпро» підписали «У світ!» верстку всього Іпатського кодексу. Книга вийшла — просто диво! Це був ошатний фоліант у твердій обкладинці кольору стиглої вишні, величезний, урочисто важкий, розкішний, загадковий...

А часи стояли божевільні! Дебати у Верховній Раді між демократами й комуністами із «групи 239», які, здавалося, дивилися навіть діти. Перші страйки. Перші мітинги «зелених». Уже відшумів установчий з’їзд Товариства української мови. Вже точилися прямі теледебати Леоніда Кравчука з Мирославом Поповичем — бути чи ні Народному руху України?.. Й усі спрагло читали історичну літературу. Будь-яку! Наше минуле, досі фактично заборонене (в школах уроків з історії України не давали), тепер поверталося до читача й манило до себе, як може манити тільки заборонений плід. Словом, книга вийшла в потрібний час і в потрібному місці.

Ажіотаж вона викликала просто неймовірний. Репортаж про «Літопис» показали по ТБ, й київські спекулянти тут же кинулися скуповувати тираж, щоб потім перепродати втридорога. А в книгарні читач міг придбати кодекс тільки «по блату», «з-під поли». Інформація про видання дійшла й на Захід. Тут за книгу давали 250 доларів!

Надзвичайно високо оцінили книгу фахівці. Не дивно, що наступного, 1990 року Леонід Махновець стане лауреатом Шевченківської премії. Як то кажуть, per aspera ad astra (через терни — до зірок)...

Але того самого року вийде ще одна феноменальна книга історика.

Хто написав «Слово о полку Ігоревім»?

Вперше Махновець вчитався в «Слово...» ще коли в нього «дотлівала на плечах фронтова гімнастерка» й узимку він по бідності носив армійську шинель, у якій після війни повернувся в Київ. Тоді молодий аспірант зробив ритмічний переклад пам’ятки сучасною українською мовою, який Микола Гудзій у 1955 році опублікує у своєму збірнику кращих перекладів і переспівів «Слова», які зробили українські літератори.

Давня поема не може не захоплювати, й Леонід Єфремович ще не раз гортатиме її сторінки. У 1967-му видасть своє «Слово о полку Ігоревім» та його поетичні переклади і переспіви». Потім по-новому вчитається в рядки пам’ятки в 1980-х, напередодні 800-річного ювілею поеми.

— У «Слові» вжито 2782 слова, а література про нього складає понад три тисячі томів! — жартував учений. — Якщо ж рахувати твори аматорів, то ніхто точно не скаже, скільки робіт написано про «Слово». Немає у світі іншої такої маленької за обсягом і такої великої за значенням пам’ятки, котра викликала б до життя таку колосальну літературу.

Безліч книжок — багато й тем. Одна з найцікавіших — це точне відтворення шляху, яким князь Ігор ішов на половців. Але серед тьми дослідницьких тем учені виділяють три основні проблеми словознавства. Це — проблема автентичності твору (деякі дослідники вважають поему підробкою кінця XVIII століття). По-друге, так звані «темні місця» — твір містить багато незрозумілих фраз, бо вжиті в них слова можна трактувати по-різному. По-третє — це пошуки анонімного автора «Слова».

Зараз, після праць видатного українського вченого Омеляна Пріцака «Коли і ким було написане «Слово о полку Ігоревім» (К., 2008), Леоніда Махновця та роботи російського мовознавця, українця Андрія Залізняка «Слово о полку Ігоревім: погляд лінгвіста» (М., 2008) проблема автентичності вже вирішена. Махновець відзначав: автор поеми називає імена князів, про яких у рік виходу пам’ятки друком (1800 рік) ще не знали навіть фахові історики, а це — один із просто залізних аргументів на користь автентичності. А Залізняк проаналізував мову пам’ятки — старослов’янську, але ще напрочуд архаїчну, й дійшов однозначного висновку: підробити лексику поеми ніхто не зміг би, це — абсолютно неможливо!

Дискусії про «темні місця», мабуть, триватимуть ще довго. Та й тут уже є узагальнююче дослідження. Його нещодавно завершив директор Інституту мовознавства НАНУ професор Віталій Скляренко. У книзі «Темні місця «Слова о полку Ігоревім» (2003) знаний етимолог навів усі можливі варіанти розшифровки незрозумілих слів і речень.

Найскладніша проблема — це пошук автора. Важко перелічити, скільки науковців бралося назвати його ім’я, та всі версії, якими доказовими не здавалися, врешті-решт, критики так і не витримали.

«Слово…» цікавило Махновця як філолога. Шукати автора він не збирався, бо був переконаний — ця проблема рішення не має. Однак у віці за 60, коли за плечима був не лише тягар прожитих літ, а й колосальні знання про історію та культуру Київської Русі, його раптом як осінило, й уся мозаїка фактів, ніби за помахом чарівної палички, почала сама складатися в цільну й чітку картину.

У грудні 1989-го він видав книгу — «Про автора «Слова о полку Ігоревім».

Книга читається, ніби добре закручений детективний трилер. Якщо візьмете її в бібліотеці чи купите в букініста, естетика пошуку вас приголомшить!.. Не станемо переказувати зміст книги — це, до того ж, майже неможливо. Але на кількох тезах усе ж зупинимося.

Відправну точку пошуку відкрили до Махновця. У 1930-ті роки це зробив московський вчений, професор ще дореволюційного вишколу, поляк В’ячеслав Ржига, що твердив: «Слово…» міг написати лише хтось із князів, сучасників походу Ігоря (1185). Повністю цю тезу довів блискучий київський учений Микола Шарлемань, автор оригінальної праці про давню поему. До речі, потім ідеї «старого Шарлеманя» спопуляризує російський письменник Володимир Чивиліхін. Махновцю залишалося тільки посилити аргументи попередників. Та коли Ржига, Шарлемань і Чивиліхін писали, що автор — не хто інший, як сам князь Ігор, то Леонід Єфремович повністю спростував цю тезу.

Далі вченому згодилася багаторічна праця над Іпатським кодексом. Він задіяв свої генеалогічні таблиці київських Рюриковичів і з’ясував, по-перше, хто з князів мав достатньо років і досвіду, щоб написати поему, по-друге, мав прямий стосунок до Новгород-Сіверського князівства, бо без цього написати «Слово…» не зміг би, та й не мав би підстав.

Потім — найскладніше. Учений виходив з того, що автор на власні очі бачив усе, що описує поема. І «златокований стіл» Ярослава Осмомисла. І річку Стугну, що чомусь «загострена до устя». І усіх учасників походу та дружину Ігоря Ярославну... Тому науковець детально аналізує ці та багато подібних фактів поеми, щоб уловити їх зв’язок із претендентом в автори... Довго вивчав старовинні карти. Потім брав у друга «Волгу» й разом із референтом — дружиною виїздив на місця, які описує чи просто згадує «Слово».

Зрештою, все зійшлося. Виявилося, автор — син галицького князя Ярослава Осмомисла, рідний брат Ярославни та швагер Ігоря княжич Володимир Ярославич. Його мати потрапили в немилість до чоловіка, й вигнана з Галича, разом із сином мандрувала з міста в місто, й так сталося, що майбутній автор «Слова» довго жив на Чернігівщині, в маєтках швагра.

Після виходу книги в Москві зчинився неймовірний ґвалт. Там доводили, що цього бути не може, й те не так, і се не годиться, та вагомих контраргументів ніхто не навів... Що ж, поки не винайшли щось на зразок «машини часу» Герберта Уеллса, довести, хто автор «Слова», мабуть, на всі сто неможливо. Однак...

Знаний мовознавець, директор Інституту української мови НАНУ, професор Василь Німчук вважав, що монографії про «Слово…» Пріцака й Махновця — найкращі й найвагоміші речі всього українського словознавства. Та коли гіпотезу Омеляна Пріцака про те, що автор «Слова» — це галицький боярин Володислав Кормильчич, Василь Васильович досить легко спростував, то з висновками Леоніда Махновця в цілому погодився.

Авторитетний дослідник поеми, професор Олекса Мишанич писав, що «найближче підійшов до розгадки авторства пам’ятки» якраз Махновець. Ми з Олексою Васильовичем перетнулися влітку 1992-го в Херсоні, на виїзному засіданні секретаріату Товариства «Просвіта». У перерві розпитував ученого про словознавче дослідження Махновця. Олекса Васильович відповів:

— Я мушу бути коректним до наукових опонентів, а тому офіційно висловлююсь обережно. Усно ж скажу — докази Леоніда Єфремовича фактично неспростовні!..

«На літературних позвах з Московщиною»

Історія книг — це історія ідей. Цей афоризм Сергія Єфремова стосується і книг Леоніда Махновця, бо, скажімо, «Літопис Руський» і монографію про автора «Слова…» об’єднують не лише хронологія.

Кольору до цієї білої плями додає розповідь Миколи Сулими:

— Директор Інституту літератури Олександр Білецький у 1950-і роки не тільки збирав під дахом Інституту молодих учених, а й орієнтував їх на певні цілі. Олександр Іванович давав їм із своєї особистої бібліотеки заборонені книжки. Передусім начерки історії української літератури — Омеляна Огоновського, Франка, Грушевського, Дмитра Чижевського, Сергія Єфремова, Михайла Возняка... Ще — статті лідерів українського Рісорджементо XIX століття. Студіювали вони й статтю Івана Нечуя-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною», яку класик нашого етнографічного реалізму написав під псевдонімом Баштовий. Адже саме з цієї праці свого часу розпочалася боротьба за емансипацію всієї нашої літератури, й саме ця стаття стала «судовим позовом» до Москви, за яким відповідачка мала повернути Україні всю «київську спадщину».

У чому тут річ?

Як відомо, ще в першій третині XIX століття виникло питання: якому народу належить історія та культурні здобутки Київської Русі? Довжелезний перелік дискусій на ці теми й називають битвою за «київську спадщину». В період між світовими війнами російські вчені загалом були не проти «віддати українське Україні». Після війни все змінилося кардинально. ЦК ВКП(б) затвердив доктрину «древнерусской народности», яка всю «київську спадщину» оголошувала російською («древнерусской»). Відступати від цієї доктрини хоч на крок суворо заборонялося. Та після того, як культ особи Сталіна почав танути, як зимова мара на березневому сонці, боротьба за «спадщину» відновилася. Білецький ставив завдання: розглянути увесь комплекс літератури XI—XIII століття як найдавніший пласт української літератури.

І всі науковці, рекрутовані Білецьким, багато для цього зробили. Володимир Крекотень вивчатиме поезію XVI—XVII ст. та перекладе українською «Густинський літопис». Ярослав Дзира видасть «Літопис Самовидця» (1971) і напише понад 300 наукових праць. Василь Шубравський стане знаним шевченкознавцем. Павло Федченко читатиме історію української журналістики, предмет, якого до Павла Максимовича не існувало. Справжньою зіркою стане Олекса Мишанич, видавець 50-томного зібрання творів Івана Франка.

Та, мабуть, найпринциповішим на цьому полі бою був Леонід Єфремович. Єдиний син історика та його першої дружини, Таїсії Василівни Каталенко-Махновець, Євген Леонідович згадує:

— Батько не дуже шанувався з радянською владою. Він ще в 1960-ті вважав, що Україна має стати незалежною республікою. І завжди доводив, що вся давня література Київської Русі — це суто українська література. Був вірним цим поглядам навіть у дрібницях.

Про один такий цікавий випадок згадує дружина пана Євгена композитор, народна артистка Леся Василівна Дичко. У 1982 році, до 1500-річчя Києва, капела «Думка» готувала її ораторію «І нарехоша ім’я Київ», де співалися уривки з текстів літопису та «Слова о полку...». Науковим консультантом запросили Махновця. Учений довго працював із співаками, ставлячи правильну вимову окремих слів і речень, бо ж кілька голосних старослов’янської можна вимовляти на російський лад, але вірно — так, як це звучить у сучасній українській. І якось Леонід Єфремович не стримався і спересердя вигукнув:

— «Слово о полку...» має звучати з виразним українським акцентом!

Отож, зовсім не випадково, що саме завдяки Леоніду Махновцю наш найдавніший літопис, нарешті, заговорив українською мовою.

«В китайці заходу червоній...»

В останні роки Леонід Єфремович тяжко хворів, страждаючи від жахливого болю. Хвороба була невиліковною. Він уже років сім як пішов на пенсію, щоб завершити переклад «Літопису Руського», й останнім часом спілкувався, здається, тільки з Олексою Мишаничем... І 19 січня 1993 року в Інститут літератури несподівано зайшла Галина Соколовська, відшукала кабінет Мишанича:

— Він помер... Не знаю, що робити, — сказала в розпачі.

Фотопортрет дружини історика Галини Соколовської (1960-ті роки).

Знімок надано Центральним державним архівом-музеєм літератури та мистецтва України.

Усі клопоти взяли на себе Олекса Мишанич і Микола Сулима. Ховали на Старопольському цвинтарі Байкового кладовища. «В китайці заходу червоній» горів короткий січневий день, почалася відлига, під ногами хлюпало, й людей зібралося мало. Поминок не було. Хлопці з відділу давньої літератури скинулися та вже в Інституті, як годиться, випили по чарці за упокой душі.

Що ж, життя багатьох чоловіків — це як далекий похід когорти легіонерів-триаріїв. Шлях крізь пекло пісків пустель, крізь холодний дощ граду стріл у щити й гірський вітер в обличчя, шлях у нікуди, безкінечний похід, що залишить обабіч доріг лиш забуті речі й загублені в мороці часу невисокі пагорби сумних братських могил. Так, здається, і з Махновцем. Поліг козак у поході — й ні шани йому, ні до шани. Як співали колись по багатьох козацьких кутках: «…накрили очі китайкою, заслугою козацькою», або пісні про «одруження» запорожця: «.. узяв собі царську доньку — в чистім полі могилоньку, узяв собі два музики — в чистім полі два патики…»

І все ж дуже дивно, що некрологи в газетах вийшли тільки через два тижні. У популярних «Сільських вістях» останнє слово мало назву «Тиха смерть Леоніда Махновця», і це був, швидше, короткий нарис про вченого. Його написав заступник редактора газети, відомий публіцист, у майбутньому — народний депутат України Іван Бокий. З ученим його познайомив однокурсник і добрий товариш Махновця — професор Павло Федченко. Щоправда, бачилися вони нечасто, й Іван Сидорович знав ученого більше по його книжках. Чому такий заголовок?

— Мене обурила повна відсутність реакції влади на відхід Леоніда Єфремовича, — розповідає Іван Бокий. — Учений такого масштабу мав би удостоїтися куди шанобливішого ставлення з боку влади.