Скандал у німецьких ЗМІ. 25-річна спадкоємниця компанії Bahlsen, одного з найбільших виробників кондитерської продукції, зокрема світового бренду печива Leibniz, Верена Бальзен заявила: «Так, я — капіталістка. Все, що мені потрібно, — це заробляти гроші й купувати яхти з отриманих дивідендів!»

Немає чого соромитися?

Таким «одкровенням» з іронією вона поділилася під час фестивалю Online Marketing Rockstars в Гамбурзі 8 травня, на якому виступала з доповіддю. Що викликало лише посмішки в учасників заходу.

А от користувачі соціальних мереж негайно відреагували на «іронію», нагадавши Верені Бальзен, що в основі нажитого кондитерською імперією майже за півтора століття добра є і кривава праця примусових робітників під час Другої світової війни.

Проте пані не завдала собі клопоту засумніватись. 13 травня у виданні Bild вона заявила, що не почувається винною за події, котрі відбулися до її народження: «Мене тоді не було, до того ж ми платили підневільним робітникам стільки само, скільки й німцям, і добре з ними обходилися. Тож нам немає чого соромитися».

Перетворили на білих рабів Бальзена

Невеликий екскурс у минуле: під час Другої світової війни в промисловості, сільському та домашніх господарствах Німеччини працювало понад 13 мільйонів білих рабів — людей, примусово вивезених нацистами з окупованих ними територій Східної Європи, зокрема 2,5 мільйона з колишнього СРСР — найбільше з України, а також Білорусі та Росії. Зокрема, на Bahlsen працювали здебільшого киянки, котрі потрапили туди не з доброї волі.

Першу «партію» бранок до Німеччини відправили 24 липня 1942 року. Після робочої зміни до прохідної київської кондитерської фабрики імені Карла Маркса окупанти підігнали машини, завантажили в них жінок і в товарних вагонах відправили в Ганновер — на фабрику печива німецького магната Бальзена. В березні 1943-го «операцію» повторили. Жінкам навіть не дали змоги повідомити про це рідних, а в багатьох з них удома залишилися неповнолітні діти. Стосовно «гарного поводження» з ними, то пізніше в спогадах ці жінки розповідали, що найбільшою мукою для них були навіть не знущання, приниження та умови проживання, наближені до в’язничних, а запах ванілі в цехах, де вони, напівголодні, працювали. Адже навіть крихт з печива брати не дозволялося…

Примусова праця? Мене тоді не було!

Коли наприкінці XX століття німецькі політики порушили питання про виплати відшкодувань примусовим робітникам, то чимало з них позивалися до кексової імперії. Деякі адвокати пропонували власникам добровільно сплатити колишнім остарбайтерам по 500 марок компенсації за кожен відпрацьований у неволі місяць. Але ті відмовилися, мовляв, усі робітники були офіційно направлені на фабрику через… бюро з працевлаштування! Щоправда, згодом їм таки довелося внести у німецький фонд відшкодування 650 тисяч євро. Така історія з примусовою працею на Bahlsen...

А що стосується Верени Бальзен, то її інтерв’ю газеті Bild спричинило масове обурення не лише в ФРН, а й за кордоном. Зокрема, про це писали британська The Telegraph та американська The New York Times. І не лише в соціальних мережах, учасники яких навіть вимагали бойкотувати продукцію підприємства, а й серед політиків, членів громадських організацій.

Глава Демократичного центру «Примусова праця за націонал-соціалізму», розташованого в Берліні, Крістіне Глаунінг, шокована словами Верени Бальзен. Передусім тим, що, походячи з родини великих промисловців, вона мало знає, що собою являє примусова праця. Пані Глаунінг запросила спадкоємницю капіталів Бальзена відвідати музей примусової праці, але не для того, аби там ласувати кексами…

Чи має бути відповідальність за злочини предків

Утім, попри шок, гнів, здивування думкою Верени Бальзен щодо примусової праці на підприємстві її предків, чи такою вже й несподіванкою вона стала? Та й хіба ця молода пані єдина з таким висновком, а тим паче з такими знаннями чи уявленням про деякі, м’яко кажучи, неприємні сторінки німецької історії?

Адже що далі від них суспільство, то більше молоді не бажає про це знати, мовляв, якісь гітлери щось там скоїли, але чому ми маємо з цим жити? Навіть недавні соціологічні дослідження, попри намагання політиків, активістів недержавних організацій привертати увагу, приміром, до злочинів націонал-соціалізму, свідчать, що дедалі більше людей не бажають цим перейматися. А що менше залишається живих свідків тієї історії, то більше ймовірності, що нове покоління не відчуватиме власного зв’язку з минулим. Тут уже постає питання: а чи несуть відповідальність нащадки за злочини предків? І йдеться уже не лише про епоху націонал-соціалізму, як і не лише про Німеччину…

Зрештою під потужним тиском громадської думки і керівництво Bahlsen покаялося, вибачилося і усвідомило «свою історичну та моральну відповідальність». А також запевнило: «Компанія пам’ятає про страждання примусових робітників і величезну несправедливість, допущену щодо них та інших людей». Вони пообіцяли провести незалежне розслідування про використання на фабриці в Ганновері праці примусових робітників та оприлюднити його результати.

Також охоча до розкішного життя спадкоємниця бальзенівських мільйонів теж вибачилася й визнала, що це була її помилка — «посилювати гостроту дебатів бездумними заявами». І запевнила, що й гадки не мала «применшувати злочини націонал-соціалізму та їх наслідки».

І насамкінець: на своєму офіційному сайті Bahlsen повідомляє про себе, що він — найуспішніший виробник солодкого печива Німеччини. Нині на його фабриках у ФРН та Польщі працює майже три тисячі осіб, а оборот компанії перевищує 500 мільйонів євро щороку.

Берлін.