Фото з інтернет-ресурсу.
Якщо у жителів невеликого села Божиківці, що у Деражнянському районі на Хмельниччині, запитати, яка професія є найпрестижнішою і найповажнішою, то відповідь буде доволі несподівана. Окрім таких звичних і зрозумілих для села спеціальностей, як учитель, лікар, механізатор чи доярка, вони обов’язково назвуть і... журналіста. Пояснити таку прихильність до представників засобів масової інформації неважко. Адже саме тут народився і виріс Дмитро Прилюк — людина, яка виховала не одне покоління українських журналістів.
У селі вже й не збереглося хати, у якій жила сім’я Прилюків. Зате на згадку про славетного земляка тут діє бібліотека-музей. Символічно, що саме в читальні живе пам’ять про односельчанина. Адже саме книги та жага до знань допомогли хлопцю із бідної сільської родини відкрити для себе журналістику, а згодом стати деканом факультету журналістики в КНУ. Шлях до цього був непростим. Ще юнаком йому довелося пройти фронтами Другої світової війни. Але, як тільки з’явилась можливість, пішов працювати в газету.
Це пізніше випускники цитуватимуть його фразу: «Хто вміє писати — працює в редакціях, а хто не вміє — викладає в нас на факультеті». Насправді ж своїм учителем і батьком у журналістиці його вважають тисячі випускників. Адже не одне десятиліття Дмитро Михайлович віддав науковій, творчій і педагогічній праці в Київському університеті. Півтора десятиліття з них він очолював факультет журналістики.
Саме це місце було просто сакральним для тих, хто в ті часи марив журналістикою. Всі знали: ця професія — для найкращих, найрозумніших і найталановитіших. Не дивно, що щороку на одне місце претендували десятки абітурієнтів. Тих, хто вступив, просто розпирало від щастя та гордості. Ну а що вже казати про ставлення до людини, котра очолювала чи не найпрестижніший факультет університету?
У кожного залишився свій спогад про декана. Але вони, ці спогади, — на все життя. Як і професія, котру обрали вихованці Прилюка. Після його останнього випуску змінилося чимало поколінь журналістів. Сама журналістика стала зовсім іншою. Але все одно залишається те, що відрізняє хорошого журналіста від не дуже хорошого. І це зовсім не вміння добре писати, швидко орієнтуватись у подіях, аналізувати і робити висновки. Хоча й це все вкрай важливо. Та у справді високій журналістиці є щось інше — це здатність бути совістю свого часу.
Після Дмитра Прилюка залишилося понад два десятки книжок про село, про війну і навіть дві — для дітей. Він написав понад півтори сотні наукових праць і підручників, з яких досі черпають знання майбутні журналісти. Але що найголовніше для вчителя — він залишив по собі учнів, котрі десятиліттями не зраджують принципам професії.
Уже понад тридцять років минуло відтоді, як його не стало. Але хоча б раз на рік, у день професійного свята, чимало журналістів обов’язково згадують і студентські роки, і своїх викладачів, і свого декана. Про нього уже написані книжки і безліч спогадів, зокрема і ті, що увійшли до книги «Уроки Дмитра Прилюка», яку свого часу підготувала та видала творча спілка журналістів. А на Хмельниччині за здобутки у професії вручають премію імені свого відомого земляка.
Не забувають про нього й у Божиківцях. Минулої осені тут відзначили столітній ювілей від дня його народження. Не тільки на ювілей, а й просто так час від часу до села приїжджають науковці, журналісти, письменники. Хтось — тихо і непомітно, щоб згадати про свого декана і свої журналістські шляхи. Хтось — у складі офіційних делегацій. А син В’ячеслав і внучка Єлизавета — щоб торкнутись отчого порога, згадати минуле, як це було під час святкування ювілею батька і дідуся.
Побували тут і наступні декани факультету, і керівники Національної спілки журналістів, і майстри пера, котрі досягли висот у професії, і ті, хто лише починає. І ті, хто ніколи не знав Дмитра Михайловича і не вчився у нього. Та кожен тут може поміркувати над тим, що для нього значить журналістика і що це за професія взагалі. Для багатьох із них Дмитро Прилюк був не просто деканом факультету. Він став деканом журналістики.
Хмельницький.
