Микола Леонтович.

«Власть імущі» вбачали в Леонтовичі ледь не «укрбурнаца». А як інакше оцінити позицію людини, яка вільно розмовляє українською мовою, співає українських народних дум і пісень. Та й гопаком давав лихо закаблукам.

Відтворимо події того трагічного дня. У цьому нам допоможе видання «Розстрільний календар». Отже, як записав Гнат Яструбецький спогади батька про той день:

«Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий чоловік. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати... Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК... Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко.

Звук пострілу розбудив отця... На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко ... Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував усе з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові... Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю».

За благородну справу повернення пам’яті взялися небайдужі люди — патріоти рідної землі. Піонером був Олекса Мусієнко.

Олекса Мусієнко.

Випускник факультету журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка взявся за складання списків ні в чому не повинних українців, і ці списки пізніше були видані у книгах-мартирологах. Першою побачила світ книга Олекси Мусієнка «З порога смерті». На її сторінках — оповіді-характеристики жертв сталінського терору. Авторами цих публікацій були працівники різних ЗМІ.

Хотілося б зі сторінок поважного парламентського видання «Голос України» щиро привітати колег з професійним святом.

Георгій МІРОШНИК,

член НСЖУ з 1957 року.