Війна насправді довга і страшна.
Убиває фізично і морально.
Кремлівська машина працює на повну силу.
Багатьом, як і в окупації, так і у вас, на свободі, зрушили мозок.
Люди живуть в ілюзіях і брехні.
А моя дівчинка бачила війну не по телевізору.
Після обстрілів вилітали шибки й деформувався метал. У найближчих багатоповерхових будинках і в її під’їзді були пошкодження. Ховалися у ванній і в далеких родичів у підвалах. У різний час по-різному.
Бачила вбитих дітей з її школи.
Між обстрілами вчилися. І нібито вчилися.
То обстріли, то карантини, то опалення в школі не було, то лікарняний, а то просто було страшно йти до школи й мама залишала її вдома.
Жили з надією.
Так минуло п’ять років, і моя дівчинка виросла.
Незважаючи на всі тяготи життя у війні, вона прожила в руском мірє з любов’ю до України й не зрадила їй.
Це дивно. І це подвиг. Хоч би як пафосно це звучало.
Зберегти в серці любов до України, коли навколо йде страшна рашистська пропаганда й брехня. І всі проти України, українського народу, воїнів ЗСУ і добровольців, проти Європи, НАТО й іншого.
І ось у донецькій школі пролунав останній дзвоник. Попереду — іспити, випускний і атестат днр.
Тішить, що діти для останнього дзвоника не вибрали кольори прапора днр. Були яскраві кульки й квіти і просто життєві кольори.
Тільки прапор днр, що висить біля входу в школу, нагадував, що ми не вільні, ми в окупації, ми під росією.
Нововведення Міністерства освіти України цього року здивували. Випускники шкіл з окупованої території, які вчаться дистанційно у школах вільних українських міст, складуть іспити на український атестат лише у вересні.
Навчання в будь-якому університеті в Донецьку виключено категорично. Вона не хоче вчитися навіть на бюджеті риспубліки. Вивчитися на кремлівські подачки й отримати диплом днр?
З Донецька подалі. Тільки не ця чорність. Хочеться сонця і світла.
Два останні роки моя дівчинка обирала собі український виш, перебирала спеціальності. Були мрії.
Але реальність така, що її єдина годувальниця, її мама, не в змозі потягнути навчання. Та й вона сама перестала гортати списки українських вишів. Відсунула мрію.
Як тоді, на початку війни, у свої 13 років вона вибрала для себе Україну, так і тепер вона прийняла доросле рішення.
Вона виїжджає в одне з чудових міст працювати, а вчитися буде вступати пізніше, і не виключено, що заочно. Як вийде.
Життя триває!
Чекаємо, коли закінчиться війна.
Донецьк.
