Відзначення Дня Соборності та Свободи у Полтаві починалося традиційно, а завершилося найбільшим з часу виникнення Євромайдану збуренням пристрастей. Спочатку тут представники влади та «бюджетники» зі студентами поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку і до погруддя землякові, одному з міністрів УНР, а потім і голові її уряду Борису Мартосу. Пообідньої пори свій автопробіг влаштували опозиційні політики та громадські діячі. Почали вони його від Меморіалу пам’яті жертв політичних репресій, розташованого поблизу приміського села Копили, а завершили о 17-й годині на Євромайдані біля адмінбудівлі обласної влади.
Після короткого мітингу, як і було заплановано, ті ж «євромайданівці» урочистою ходою пройшли до погруддя Бориса Мартоса та меморіальної дошки ще одному землякові, одному з творців Акта Злуки, головному отаману військ УНР Симону Петлюрі. На мітингу біля останньої згадували, звісно, не лише події 85-річної давнини. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих 22 січня у центрі Києва. Водночас було повідомлено, що саме в ці хвилини за кількасот метрів звідси гурт радикальної молоді нібито «штурмує» будівлю обласної ради та облдержадміністрації. Один із промовців навіть назвав їх «тітушками». Оскільки, мовляв, удаватися до якихось «атак» приміщення регіональної влади безглуздо. Та ще й по завершенні робочого дня, напередодні запланованого опозиціонерами пікетування сесії обласної ради.
Тож після мітингу частина його учасників пішла до обласного «білого дому». Перед східцями, які вели до вхідних дверей, справді стояло близько двох сотень підігрітих емоціями молодих людей, у тому числі й неповнолітніх, частина яких ховали свої обличчя за масками та шарфами. Ніяких «підручних» засобів у них не було. Як і спроб штурму будівлі. Але за десяток метрів од них біля вхідних дверей двома шеренгами вишикувалися понад півсотні міліціонерів. На адресу останніх час від часу лунали відповідні «компліменти». М’яко кажучи, несхвально відреагували юнаки та дівчата і на пропозицію прибулих провідників обласного Євромайдану не вдаватися до якихось радикальних дій. Мовляв, «хто ви такі, чому захищаєте міліцію, яка в Києві вбиває людей, і що дало ваше двомісячне стояння на полтавському Євромайдані». Ледь не почалася штовханина.
Емоції сягнули апогею, коли на пропозицію всім зняти шапки й ушанувати пам’ять загиблих у центрі Києва хвилиною мовчання міліціонери продовжували стояти у головних уборах. У натовпі дехто пропонував «допомогти» їм роздягнутися... Водночас один із активістів Євромайдану навіть став перед підполковником міліції на коліна, благаючи правоохоронців не розпалювати пристрасті такою демонстративною зневагою до присутніх. Тоді начальник міського управління міліції Віталій Ємець, який був у цивільному, пояснив громаді, що головні убори є частиною форменого одягу підлеглих, який не прийнято «розукомплектовувати», і сам перед усіма зняв свою в’язану шапочку...
Після досить бурхливих дискусій і звернень до молоді тих само «євромайданівців», у тому числі священика та людей старшого віку, пристрасті таки вгамувались. Як з’ясувалося, попри деякі націоналістичні «кричалки» у стилі футбольних фанатів, згадана молодь не належить до правих радикалів. Це були звичайні полтавські юнаки та дівчата, переважно студенти й учні, які раніше не брали участі у «євромайданівських» заходах. Але останні події у Києві, передовсім загибель людей, «вивели» їх на площу перед будівлею обласної влади. З неї вони розійшлися вже близько 20-ї години.
Полтава.
