Фото надано автором.
— Я вперше вирушила на cхід до офіційного проголошення АТО. Нам точно не казали, куди ми їдемо і що там робитимемо, — згадує Світлана Поліковська.
«Усе спокійно, нудьгую, їсти готую...», — казала я рідним, а тим часом Гради стирали з лиця землі українське село... Це був травень 2014-го. «Більшість українців ще не вірили, а ми з колегами вже точно знали — війна. Чоловік у мої «все добре» не вірив, тому з головою поринув у волонтерство. Придбав перший бронежилет, каску...».
З тим, що старша операційна медична сестра хірургічного відділення Полтавського військового госпіталю старшина Світлана Поліковська справді заслужила звання «Берегині», ніхто не сперечатиметься. Жінка протягом понад двадцяти років допомагає рятувати життя військових у Полтавському шпиталі, першою із госпіталю поїхала на фронт, лише за одну ротацію винесла просто з поля бою кілька десятків важкопоранених воїнів, боролася за поранених так завзято, що виживали навіть ті, хто, здавалося, не мав жодних шансів.
— Добре пам’ятаю березень 2014-го, коли я вперше вирушила на схід, — ділиться Світлана. — Це було до офіційного проголошення АТО. Нам точно не казали, куди ми їдемо і що там робитимемо. І ось ця невідомість лякала найбільше. Наша невеличка команда у складі начальника хірургічного відділення, старшої операційної сестри, старшої реанімаційної сестри і двох водіїв потрапила в саме пекло — ми стояли разом із 93-ю бригадою. Тоді в голові не вкладалося, як у нашій цивілізованій країні можуть відбуватися такі речі. Коли був перший обстріл, у мене був страх. Потім до стрілянини настільки звикаєш, що якоюсь мірою починаєш навіть сприймати її за норму. Розумієш, що є поранені, є люди, яким потрібно допомагати, і просто виконуєш свою роботу. Прилітають снаряди, міни, а ти їх навіть не помічаєш...
Полтавчанка пригадує, що інтенсивність роботи була дуже висока. Безперервний нон-стоп із розгромлених блокпостів-боїв-поранених-крапельниць...
— Я майже не запам’ятовую імена поранених, аж надто багато їх пройшло через мої руки. Та одного хлопця не можу забути. Поки ми везли його до лікарні, він розповідав про те, що скоро одружиться, що щойно повернувся з відпустки, що поранення — зовсім несерйозне. Тим часом ми бачили перебиту артерію, зупиняли сильну кровотечу. Більш-менш стабілізували стан, довезли до лікарні і, здавалося, що перемога так близько. Але пізніше нам повідомили, що врятувати хлопця не вдалось — не змогли зшити судину, помер від крововтрати.
Медсестра ділиться, що найважчою є ніч перед ротацією, ніч із дітьми, коли особливо міцно обіймаєш їх, адже можеш більше не побачити.
— А ось, до речі, моя донька, приїхала підтримати на конкурсі, а вдома чекає син, йому зараз тринадцять — посміхається Світлана. Від них я і черпаю силу...
— Ти ж казала, що все було спокійно, — донька, яка підслуховувала нашу розмову, втерла сльози і тихо додала, що завжди пишалася мамою.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ
(Інформаційна редакція Інформаційного агентства).
Вінниця.
