Фото із сімейного архіву Ольги Кополовець.
Хоч би що там казали, але глибше про життя людей, аніж поштарі, не знають жодні інші державні службовці. Так склалося, що цим жінкам із сумками через плече найбільше довіряють. Особливо самотні пенсіонери, долі яких надзвичайно непрості. Бо з ким ще так довірливо поспілкується старша людина, ніж з поштаркою, котра принесла їй пенсію, газету і запропонувала прикупити ще й якусь необхідну дрібничку?.. Та й зайняті у закарпатських поштових відділеннях жінки приємні й добродушні. Трудяться десятиліттями. Якось так повелося. А найдовше серед поштарів Іршави працює Ольга Кополовець (на знімку). Минає 31 рік, як уперше переступила поріг уже рідної їй пошти. Рідної, бо понад три десятиліття не розлучається з нею. А за цей час неабияк зріднилася з іршавчанами, прикипіла до них серцем і душею, хоча сама є жителькою села Білків, розташованого неподалік.
Про те, що колись стане листоношею, вона точно й гадки не мала. Виросла в сім’ї, де змалку вчили господарювати на обійсті, на землі. Батько Петро навіть у ті радянські часи вмудрився бути успішним гендлярем — перепродував худобу, а також працював сторожем у колгоспі. Мати Олена була у всьому підпорою чоловікові. Роботи вистачало всім: і дорослим, і дітям. Як на ті часи Петро вважався доволі фінансово заможним. Отже, коли Ольга закінчила місцеву дев’ятирічку, то мала змогу не дуже заморочуватися про гроші (хоча в родині вміли цінувати кожну копійку), а обрати собі фах до душі. Популярним тоді вважався напрям професій, пов’язаний із радіоапаратурою. До прикладу, у Міжгірському профтехучилищі, де здобували фах регулювальника радіоапаратури, на одному курсі з Ольгою тоді навчалося аж сімнадцять жителів Іршавщини. Вже в училищі далася взнаки любов Ольги до спілкування з людьми, а також до співу. Іноді просто марила цим. Співала в хорі ПТУ. І сьогодні тепло згадує яскраві виступи, які збагачували духовно. Та й загалом спогад про навчання неабияк гріє її душу щирими емоціями. Саме в той час Ольга проходила практику на заводі в Ризі — столиці Латвії. Залишилася купа неймовірних і яскравих вражень від незабутніх місцин і комічних ситуацій, які побачили спрагнені цікавинок юнацькі очі. Цей дещо інший світ тодішньої Прибалтики глибоко засів у її свідомості і почасти й нині проглядається в культурі та підходах до роботи.
Після училища дівчина подалася на роботу на завод «Електрон» у Сваляві. Там мала справу із блоками живлення для телевізорів. У цьому місті й почала писатися перша сторінка її трудової біографії.
Згодом сімейні обставини склалися так, що довелося повернутися в рідне село Білки. Брат Петро якось дізнався, що в Іршаві потрібна листоноша. Оформилася. Відтоді в житті жінки й почалася «поштова епоха», яка триває й нині.
Любить людей і свою справу
Ольга викладалася на роботі. Стала в пригоді й любов до спілкування з людьми. Поволі і впевнено почала завойовувати авторитет і повагу. Про це красномовно свідчать бодай кілька фактів. Було таке, що з власної ініціативи жителі вулиці Рильського написали про свою улюблену листоношу позитивний відгук у міське поштове відділення. За успішну роботу жінку неодноразово нагороджували грамотами, заохочувальними подарунками. Кілька років тому отримала нагрудний знак — почесну відзнаку державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта». Приємно, що на свою адресу їй доводиться чути слова підтримки від іршавчан. Запевняють, що в разі потреби стоятимуть за неї горою, адже, як стверджують люди, кращої листоноші їм годі й шукати.
У неї з клієнтами народилася обопільна любов, ідуть одне одному назустріч. Вони в неї радо передплачують газети і журнали, купують товар, якщо потрібно, часто виявляють до бажаної відвідувачки свою гостинність. Вона ж належно виконує роботу, охоче сплатить клієнтам квитанції за комунальні послуги, щоб не йшли спеціально через це в центр, виконує й інші прохання про допомогу. Високим рівнем довіри до листоноші є те, що нерідко діляться з нею власними сімейними негараздами, питають поради — як діяти в тій чи іншій складній ситуації. Тут уже потрібно бути дуже тонким психологом, небайдужим та співчутливим до чужої біди, щоб допомогти. Хіба з цим впоралася б черства людина? Однозначно, що ні. Ольга Петрівна завжди намагається виправдати довіру й очікування іршавчан, не підвести їх. Вдячна долі за кожну людину, котра зустрілась їй на поштарській дорозі і серед клієнтів, і серед колег, бо хтось «спровокував» на радість, дехто змусив щось переосмислити, завдяки декому вдалося розширити кругозір.
У їхній родині не одна вона може похизуватися любов’ю до поштарської роботи. Був період, коли листоношею в Іршаві трудились і Ольга, і її сестра Ганна, а також дочка згаданої сестри — теж Ганна. Можливо, це родинне тріо поштовиків заслуговує на те, щоб бути вписаним в історію міста, адже вже є відомі династії медиків, учителів, юристів...
Боже, який усе-таки нелегкий поштарський хліб. Усі ми знаємо, що погода — примхлива пані. Іноді буває так, що й собаку гріх із будки виганяти. Може, вітер дме щосили, намагаючись приборкати незрозуміло що. А то і сонце безжально пече. Інколи з неба так ллє, наче хмара увірвалась. Або ж сніжок рветься щодуху свої рекорди встановлювати. І мороз полюбляє познущатись. А листоношам треба йти до людей. Озброївшись своїми сумками та взявши, якщо погода дозволяє, свого помічника — велосипед, прямують до осель клієнтів, приносячи новини, листи, пресу, пенсію, продукти широкого вжитку...
Болить серце, що поштовики не мають хороших умов праці. Пам’ятається, раніше були поштові скриньки, які полегшували роботу листонош. Ці скриньки практикували встановлювати в багатоквартирних будинках, десь на перехрестях кількох вулиць. Завдяки цьому вдавалося долати меншу відстань, зекономити і час, і сили. Хороша то була практика, але чомусь канула в Лету. Усе-таки варто б її відновити.
Не дають спокою й неприв’язані собаки. До прикладу, вже було кілька випадків, коли Ольгу Кополовець під час виконання обов’язків вони кусали. Як водиться, у нас одразу починають заглиблюватись в обставини пригоди, шукати винних. А тут, мабуть, можна просто щось зробити з тими неприв’язаними собаками...
Сила волі та ніжний дотик до прекрасного
Є період у житті, про який Ольга Петрівна воліє не згадувати. У середині дев’яностих за трагічних обставин зовсім молодим помер її чоловік. Здавалося, що все пішло шкереберть, розбилося на друзки, що і світла навіть у кінці тунелю вже не буде. Довелося пережити страшне горе, величезну втрату. Залишилась наодинці з малими дітьми. Ця жінка, попри невгамовний біль, чітко зрозуміла, що, на жаль, уже нічого не зміниш, як то кажуть, проти навіженого вітру не підеш. Зібрала силу волі в кулак і почала йти далі. На її тендітні плечі лягли обов’язки годувальника сім’ї, робота на землі, домашні клопоти і все решта. Найперше дбала про дітей, можливо, багато в чому відмовляючи собі. Уже потім доклала значних зусиль, щоб син і дочка здобули вищу освіту. Від дня смерті чоловіка минуло вже понад двадцять років. Напевне, час багато що вивітрив, проте ран на серці він точно так і не загоїв. Але життя триває...
Віра в Бога для О. Кополовець — то не порожній звук. Саме ця віра й допомагала жінці вистояти в непростих життєвих ситуаціях, коли спотикалась об камені труднощів, потім зводилась на ноги знову і йшла далі. Вона старається не пропускати недільної служби Божої, по можливості йде до храму, навідується в монастирі, щоб черпати духовну енергію. Має власну, притаманну тільки їй, філософію життя, у всьому старається дотримуватися церковних канонів. Додала мудрості й сивина на скронях. Коли хтось іде в дорогу, з її вуст щиро зринає коронне: «Іди у Божий час».
Багато хто відає, що Ольга Петрівна — хороша господиня. Поспішає з роботи додому, а там у сезон із насолодою працює на городі. Дбає, щоб були свої цибуля, часник, картопля, морква, буряк, помідори, огірки, кукурудза, квасоля тощо. Полюбляє образно казати: «Що заробиш у майці, те згодиться у фуфайці». Це все домашнє, екологічно чисте. Агрономом для неї завжди був батько. Він розкривав секрети, що робити, щоб збирати високі врожаї.
Усе оточення цієї жінки також добре знає, що вона просто обожнює квіти. Може комусь здатися, а що тут особливого. Та для неї це якийсь неповторний магічний дотик до прекрасного. Як удома зацвітуть ці диво-рослини, то не може налюбуватися, натішитися у власному квітковому раю. Полюбляє серед них фотографуватися. За щирістю емоцій стає чимось схожою на малечу. Діти О. Кополовець пишаються її захопленням, цінують вкладену нею працю і, між іншим, жартома називають маму квітковим магнатом.
...Та найперше не забуває, що вона — листоноша. Коли йде до клієнтів, то робить це з усмішкою на обличчі, а поганий настрій і домашні негаразди залишаються десь там... Вважає, що так чинити, виконуючи належно свої професійні функції, — це її обов’язок. І так триває вже 31 рік... Рада, що клієнти її поважають. Це окрилює і надихає...
Василь ШКІРЯ, Василь НИТКА.
Іршава Закарпатської області.
