— У статті «Опорні школи: реформувати не можна залишити, або Як європейці шкільну освіту реформували» ви говорили, що не обов’язково потрібно все навчання в сільській місцевості переводити в опорні школи і закривати маленькі школи, що у Великій Британії і Скандинавії залишають маленькі школи. Який підхід був би оптимальним для України?
— У нас прийнято рівнятися на досвід Польщі в децентралізації, зокрема в її шкільній складовій. Але забувається той факт, що в Польщі ця реформа відбувалася доволі болісно і майже в кожній громаді, де закривали малі школи, був конфлікт. Отже, якщо ми хочемо проводити таку саму реформу, то треба готуватися до таких самих конфліктів, а не вдавати, що там усе буде гладко, як здається на папері. Крім того, закриття малих шкіл начебто повинно призвести до зменшення нерівності між умовами в сільських і міських школах. Але ж укрупнення шкіл означає укрупнення класів, тоді як що менший клас, то більше уваги приділяється учням, то комфортніше для учнів відбувається навчання. Про це говорить досвід Великої Британії, де залишали такі сільські школи, які адміністративно були складовою частиною великої районної школи, але по факту для учнів нічого не змінювалося, вони продовжували ходити в те саме приміщення, з тою самою пропорцією вчителів щодо учнів. В Англії тривалий час щороку закривалось майже 30 сільських шкіл. А після 1998-го уряд лейбористів значно знизив ці темпи і почали закривати приблизно 7 шкіл на рік. Станом на 2008-й 87,5% сільських домогосподарств там проживало на відстані не більш як 2 км до початкової школи. У Скандинавії політика укрупнення, створення технічно оснащених шкіл наштовхнулася на велику критику. У Швеції намагаються цей процес розвернути, адже виявилося: щоденні кількагодинні автобусні поїздки — це для дітей не дуже добре, не сприяє їхньому навчанню. Крім того, школа це не тільки освіта, це важливий елемент життя сільської громади, це часто єдине місце, де збираються люди у вільний час. Закриття школи сприймається мешканцями громади трагічно. Тому нині вони намагаються зробити так, щоб учні частину днів училися в сільських школах, які відкриваються знову, а решту днів — у муніципальному центрі.
— Міністерство освіти і Мінрегіон, які займаються децентралізацією, у курсі цих тенденцій?
— Я там не буваю за закритими дверима, коли вони приймають рішення, але загалом, на жаль, логіка всіх цих реформ в Україні заснована на міркуваннях бюджетної економії. І треба їм пояснювати, що будуть довгострокові наслідки.
— Але ж тут є і серйозні короткострокові наслідки. Проблема доріг — дуже болюча для багатьох українських дітей уже зараз. Закривати сільські школи почали давно, а доріг у багатьох районах і досі немає.
— У межах медичної реформи, яка теж передбачає централізацію, ця проблема ще гостріша, тому що норма для швидкої допомоги за 15 хвилин довезти хворого просто фізично не працює на українських дорогах. Принаймні деякі з людей, які приймають ці рішення в Україні, цілком щиро вважають, що так буде краще для всіх в умовах обмежених ресурсів. Але, звичайно, хотілося б, щоб вони брали до уваги інші чинники.
— Чому ці проблеми дуже мало обговорюються в українському суспільстві і ЗМІ? Адже йдеться про прискорене вимирання багатьох населених пунктів, тектонічні зсуви в географії і демографії країни.
— Це справді дуже велика проблема, насамперед — зменшення населення. А рецепт подолання цієї тенденції в кращому разі зводиться до того, щоб змусити жінок народжувати більше. З практичної точки зору це просто нереалістично, тому що відбувся демографічний перехід. Кажуть, що в 2030-х роках населення України зменшиться до 35 мільйонів. Така сама цифра була на початку XX століття. Але немає усвідомлення того, що на початку XX століття ці 35 мільйонів проживали більш-менш рівномірно в селах на території всієї країни, тоді як нині ця кількість проживатиме в кількох мегаполісах, а між ними будуть бігати вовки. Є люди, які цим переймаються, наприклад, в Інституті демографії АН є дослідники, які порушують цю проблему. Але ви маєте рацію, що в суспільному дискурсі це питання майже не порушується.
— Здається, що це абсолютно природний стан речей, який відповідає піраміді потреб Маслоу: сьогодні в Україні головні проблеми — бідність і війна (харчування і безпека, які розташовані на самому низу піраміди потреб людини), отже народ і обговорює переважно це.
— А політики відповідають на це популістськими обіцянками підвищення пенсій напередодні виборів і не включають народ у обговорення якихось більш важливих деталей. Це те, що в суспільних науках називається деполітизація, або вихолощення суспільної дискусії. Тобто важливі рішення приймаються в обмеженому колі десь нагорі, а в суспільстві обговорюються підвищення пенсій та нові зачіски зірок.
— Утім, у Канаді теж відбуваються схожі речі. Тут різні уряди намагаються збільшити населення за рахунок імміграції, що призводить здебільшого до розбухання кількох мегаполісів — Торонто, Ванкувера і певною мірою Монреаля. А в багатьох місцевостях у канадській провінції порожніють маленькі містечка, закриваються школи, лікарні і поштові відділення. На цьому тлі те, що робиться у Швеції і Англії задля розвитку малих населених пунктів — позитивна несподіванка.
— Нерівномірність розселення — це демографічний дисбаланс, одна з причин структурної кризи глобальної сучасної економіки. Економіка менш ефективна, зокрема і через ці проблеми.
