На знімку: практичні заняття у майбутніх будівельників Сєвєродонецького професійного будівельного ліцею.

Питання реформування, розвитку та збереження професійної освіти не можна розглядати окремо від соціально-економічного стану регіону та його перспектив. Тобто, якщо ми говоримо про професійну освіту, то не повинні оминати проблеми інфраструктури, транспортного сполучення, доріг, а також треба враховувати фінансове забезпечення, ціни тощо. Якщо брати до уваги всі ці важливі моменти, то Луганщині тут похвалитись особливо нічим. В умовах бойових дій розвиток економіки та соціальної інфраструктури відбувається доволі повільно. Як вважають фахівці, цей розвиток гальмуватиметься й надалі, доки професійна освіта матиме саме соціальну, а не економічну функцію.

Мовою статистики

У 2014 році, у зв’язку з початком воєнних дій на території області, мережа професійно-технічних закладів значно скоротилася. Нині вона становить 22 заклади, серед яких 3 вищих, 16 ліцеїв, 2 коледжі і Регіональний центр професійної освіти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, який об’єднав три заклади професійної освіти. Однак, незважаючи на відтік певної частини населення, загальний контингент учнів протягом п’яти років перебуває приблизно на одному рівні і становить сьогодні майже п’ять тисяч осіб, а кількість випускників цього року орієнтовно становитиме майже дві тисячі осіб.

Звичайно ж, існують певні труднощі з набору, які насамперед пов’язані з воєнними діями та відсутністю нормального транспортного сполучення. Проїзд автобусом чи автомобілем дорогий, а на прифронтових територіях ще й ускладнений станом доріг та наявністю блокпостів. Тому через свою фінансову неспроможність батьки подекуди залишають своїх дітей без спеціальної освіти. На жаль, держава жодної допомоги в таких випадках не гарантує.

А чи гарантоване випускнику працевлаштування?

На це запитання головний спеціаліст відділу професійної і професійно-технічної освіти та координації діяльності закладів вищої освіти департаменту освіти і науки Луганської ОДА Андрій Козорєзов відповідає чесно:

— Ні, не гарантоване. Усіх працевлаштувати неможливо. Насамперед тому, що наша економіка не працює на таку потужність. Багато хто працевлаштовується через самозайнятість, хтось стає на облік у центр зайнятості, частина випускників йде до закладів вищої освіти, лав Збройних Сил, від’їжджає, вагітніє — це природні процеси. Одне слово, залишається десь третина учнів, працевлаштування яких заклад відстежити не може. Чи є тут якийсь вихід? Так, є. На мій погляд, до процесу навчання потрібно активніше залучати роботодавців, домовлятися з ними про співпрацю, акцентувавши увагу на виробничій практиці, заохочувати керівників до того, щоб вони були зацікавлені навчати наших учнів на своєму обладнанні, на своєму виробництві.

Нині в області лише шість закладів з 22 здійснюють освіту за дуальною формою. Дуальна освіта — це навчання в реальних умовах виробництва, коли теорії відводиться тільки 30%. Цей процес розпочався в області лише торік, тому кількість таких закладів, звісно, надалі зростатиме, адже область працює в цьому напрямі. Наприклад, Вище професійне училище № 92 міста Сєвєродонецька здійснює підготовку за дуальною формою навчання з професії кухаря. Тут з власниками підприємств укладено договори, і учні працюють у кафе та ресторанах, а також у шкільних їдальнях міста. За дуальною освітою працює також і сєвєродонецьке Вище професійне училище № 24, яке випускає слюсарів з ремонту колісно-транспортних засобів. До речі, третина закладів в області має аграрне спрямування, і саме з ними виникають найбільші труднощі.

Коли роботодавець не спостерігач, а учасник

Сьогодні кожен, хто працює в системі профтехосвіти, бачить роботодавців не спостерігачами, а учасниками освітнього процесу. На жаль, в області є лише поодинокі приклади співпраці, зокрема, у Міловському та Сватівському районах, коли роботодавці беруть учнів на платну практику, присутні на державних підсумкових іспитах-кваліфікаціях, усіляко заохочують випускників, щоб ті залишилися у них працювати. Щоправда, на такі умови до роботодавця можуть потрапити не всі, а лише до п’яти учнів з 25. Та головне, що такі керівники розуміють необхідність напрацювання системи підготовки молодих кадрів, і є надія, своїм досвідом позитивно впливатимуть на позицію колег.

— На зустрічах з роботодавцями ми намагаємося донести до них ідею про те, що вони мають стати повноцінним стейкхолдерами, тобто фізичними і юридичними особами, які мають легітимний інтерес у діяльності організації, — розповідає Андрій Козорєзов. — Однак бізнес киває на державу —хай вона, мовляв, забезпечує професійну освіту. Але ж держава не може дати той високий рівень підготовки фахівця, який, до речі, вимагають самі ж роботодавці, без їхнього безпосереднього в цьому сприяння. На жаль, чіткого механізму співпраці закладу освіти і роботодавця, який, скажімо, передбачає пільги чи заохочення для надання першого робочого місця, поки що немає. Виходить, що роботодавець нікому нічого не зобов’язаний.

Одне слово, виникло якесь замкнене коло: професійний рівень випускника, який приходить на підприємство, в більшості випадків роботодавця не влаштовує. Водночас він відмовляється взяти випускника на практику і навчити азів професії в умовах свого виробництва.

Андрій Козорєзов звертає увагу ще на один важливий момент.

Як відомо, кожен заклад професійно-технічної освіти сільськогосподарського напряму має навчальне господарство — власні поля. Але за законом ця земля насамперед призначена для навчальних і дослідних цілей, а не для виробництва сільськогосподарської продукції. Якби на законодавчому рівні вирішити питання про спільну виробничу діяльність роботодавця і навчального професійного закладу, то тоді б сільгоспвиробник мав би велику зацікавленість у підготовці комбайнерів чи трактористів. По-перше, він готував би для себе таких механізаторів, які йому потрібні, а по-друге, на законних підставах забирав би собі частину зібраного врожаю, бо вкладав у нього свої кошти. Вигідно й училищу: виробниче навчання і практика відбувалися б безпосередньо на його полі, учні працювали б на сучасній техніці роботодавця і при цьому використовували його насіннєвий матеріал та паливо. І головне — азів професії їх навчали б люди, які мають великий досвід практичної роботи.

— Але благодійників серед роботодавців нині немає, — зітхає Андрій Козорєзов. — І на рівні області цю проблему розв’язати неможливо, адже на законодавчому рівні земля призначена для навчання та дослідних цілей. А у роботодавців поки що немає розуміння, що через кілька років матимуть великі кадрові проблеми.

Перспективи не лякають?

Проблеми професійно-технічної освіти по всій території України однакові. Луганщина вирізняється тим, що ситуацію ускладнює проведення Операції об’єднаних сил. Прифронтові ліцеї через це дуже страждають. Наприклад, їхній контингент знизився наполовину, бо батьки воліють відіслати своїх дітей подалі від війни. Крім того, існують проблеми і з викладачами. Зокрема, у Золотівському професійному ліцеї частина працівників їздить на роботу з окупованої території. У прифронтовому Щасті розташовані два професійно-технічні заклади, один з яких — структурний підрозділ Регіонального центру ЛНУ. Він має прекрасну базу, гуртожитки і готує водіїв, крановиків та монтажників. Загалом контингент сягає понад 100 учнів. А ось Щастинський професійний ліцей має ще більші проблеми набору. Батьки відправляють дітей до сусіднього Новоайдара, бо там безпечніше.

— За Концепцією розвитку профосвіти, яку сьогодні розробляють у країні, закладів на Луганщині стане менше, — прогнозує Андрій Козорєзов. — Але вони будуть добре оснащені і більш-менш відповідатимуть вимогам сучасного виробництва. Щиро сподіваємося, що до цього процесу долучаться і роботодавці. Але для цього насамперед потрібно, щоб запрацювала економіка.

Луганська область.

Фото надано департаментом освіти і науки Луганської ОДА.