Родзинкою свята стала батально-історична реконструкція окремих епізодів битви.

Дорога від Сум до Конотопа різко відрізняється від шляху, що проліг від Конотопа до Шаповалівки. 11 кілометрів асфальтівки від райцентру до села, здаються новісінькими і звертають на себе увагу: одразу відчутно, що струнку гладеньку трасу проклали не абикуди. Знаменита тепер Конотопська битва насправді відбулася біля Шаповалівки, а Конотоп на той час уже третій місяць перебував в облозі московітів та відбивав їхні штурмові атаки. Чотири тисячі оборонців очолював ніжинський полковник Григорій Гуляницький, а московських агресорів — князь Олексій Трубецькой.

Усі дороги — до Шаповалівки

До Шаповалівки ми приїхали на ювілей — 360-річчя тих вікопомних подій. Конотопська битва відбувалася 28-29 червня, а нинішнього літа 29 червня випало на вихідний — на суботу. Може, ще й через це у Шаповалівці було так велелюдно, що чимало гостей, котрі прибули до села «своїм ходом» та мали наміри раніше за інших повернутися додому, довго не могли виборсатися зі стихійної автостоянки й пробитися до траси. Деяким водіям разом із усіма довелося гуляти до вечора. А гуляти було де: на кілька годин Шаповалівка перетворилася на величезний ярмарок й одночасно гастрономічний фестиваль. Від наїдків вгиналися столи, напої текли рікою. Все мерехтіло яскравим вбранням артистів, виробами майстрів народних ремесел та обладунками учасників історичної реконструкції. На сільському стадіоні у мініатюрі відтворили сцени знаменитої баталії. Вбрані у червоне московські стрільці, запорозькі козаки, ляхи і татари йшли у наступ, оборонялися, падали на траву. У вухах лящало від пострілів із пищалів та аркебузів, а у повітрі стояв густий дим від пороху.

Відтворена сторінка слави

Донедавна про Конотопську битву не було відомо майже нічого, бо вона не вписувалась у казковий сюжет про непорушну дружбу між українським та російським народами. У підручниках з історії про битву або не згадували, або подавали як другорядний епізод російсько-польської війни. Лише зараз ми починаємо розуміти, наскільки величною була та подія і як багато втратила Україна, не скориставшись плодами Конотопської вікторії. Та навіть збагнувши це, ми й досі не до кінця усвідомлюємо найголовніше: і 360, і 100 років тому, і сьогодні наступаємо на ті само граблі, які нам підсовує підступний ворог. Він ніколи не вигравав у чесному бою, але за багато століть так відпрацював технології підкупів, наклепів, засідок, підніжок, «троянських коней», отруєнь та пострілів у спину, що хто захоче залишатися із ним наодинці у темній кімнаті?

Скільки літ технології «Лугандонія»?

До Шаповалівки ми приїхали із сумським істориком Миколою Карпенком. Він — відомий на Сумщині націонал-патріот, краєзнавець, ерудит і просвітянин, а віднедавна ще й військовий капелан. Десять літ тому Микола Пилипович видав невеличку книжечку «І був бій під Конотопом». Перед цим вивчив багато першоджерел, працював в архівах. Ось цитата з тієї книги: «Битва під Конотопом, як лакмусовий папірець, засвідчила: коли дві частини суспільства по-різному бачать шлях побудови держави, вони можуть розпалити конфлікт та довести її до загибелі». І трохи далі: «Хіба ми не бачимо, що результати Конотопської битви, як у дзеркалі, відображають сучасний розбрат в українському суспільстві, як і за часів Івана Виговського. Стогне і сьогодні ненька-Україна від усіляких манкуртів та від великої «любові» північної сусідки».

Надамо слово Миколі Карпенку (на знімку нижче):

— Своєрідні «ЛНР»/«ДНР» московіти почали створювати в Україні ще три-чотири століття тому, — говорить М. Карпенко. — Коли після смерті Богдана Хмельницького Іван Виговський став керувати Військом Запорізьким, він провів переговори із Річчю Посполитою і домовився, що Литва, Польща й Україна об’єднаються в союз. У вересні 1658 року у Гадячі на нинішній Полтавщині було укладено відповідний трактат про унію. Звісно, Московія цим занепокоїлась. Тогочасні скабєєви, соловйови та інші пропагандисти почали поширювати універсали про те, що Україну заполонять ляхи, закріпачать і покатоличать козаків. Знайшлось багато таких, хто повірив. Російські агенти «радили» обмежити владу гетьмана і козацької старшини та посадити в українських містах представників російського царя, котрі, мовляв, захистять простих козаків від визиску. Це дало трагічні плоди. Кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар вчинили заколот проти Виговського. На кілька тижнів Україна занурилась у братовбивчу війну, що забрала десятки тисяч душ. Загинули Барабаш і Пушкар. Після цього Виговський вирішив остаточно розірвати союз із Московією. Його підтримала більшість полковників з військами, освічена козацька старшина, котра розуміла, до чого може призвести «дружба» з російським царем.

Однією ногою ступили у Європу

— На що очікував Виговський, погоджуючись на Гадяцьку унію?

— Україна одержувала шанс стати по-справжньому незалежною європейською державою, — переконаний Микола Карпенко. — На підґрунті цієї угоди утворювався федеративний союз, до якого на рівних правах входили Польща, Велике князівство Литовське та Велике князівство руське, тобто, Україна. Тоді ж усі знали, що вона, а не Московія, є спадкоємницею Київської Русі. Отож унія дозволяла нашій державі — Великому князівству руському — мати свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, власну держскарбницю та карбувати власні гроші. Для цього у Києві мали збудувати Монетний двір. Україна одержувала право на власну армію — 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого контингенту. Києво-Могилянська колегія мала б такі ж права, як і Краківський університет. Було обумовлено, що в Україні створять ще один університет. Дозволялося також засновувати скільки завгодно колегій, гімназій, шкіл з викладанням українською, латинською і грецькою мовами, запроваджувалось вільне книгодрукування. В усіх трьох державах скасовувалась Брестська церковна унія. Православній церкві поверталися майно та землі. Гадяцький договір визначав також спільну міжнародну політику. Всі три держави мали об’єднати зусилля, аби вийти до берегів Чорного моря та забезпечити там вільну навігацію. Передбачалась взаємна допомога двох держав третій, якщо проти неї хтось розв’яже війну.

— Вже тільки через це Московії не могла подобатись Гадяцька унія...

— Московія могла увійти до конфедерації як четверта незалежна держава, якби підписала угоду із Річчю Посполитою. Але на той час Московське царство вже приєднало до себе частину литовських та білоруських земель, тож мало їх повернути.

За великим рахунком, Гадяцька унія була тогочасною угодою про вступ України до Євросоюзу. Якби вона відбулась, подальші трагічні події в нашій історії, аж до нинішньої війни на Донбасі, стали б неможливими. На жаль, не судилось...

«Цвіт загинув в один день»

«Гадяцька угода розділила Україну на прихильників і противників союзу із Польщею та вкрай загострила відносини з Московською державою», — пише М. Карпенко в книзі «І був бій під Конотопом». — Цар поширював в Україні грамоти, у яких звинувачував Виговського у зраді, а згодом розпочав відверту війну з нашою державою».

У різних джерелах називають різну кількість московітів, що брали участь у Конотопській битві — від 35 до 50 тисяч і більше. Микола Карпенко вважає, що московський цар послав до України 150-тисячну армію. Недалеко від Конотопа її намагався зупинити Григорій Гуляницький, але мусив відступити й зачинитися у місті.

Конотоп обороняли Ніжинський та Чернігівський полки — чотири тисячі козаків. Облога фортеці почалася 19 квітня 1659 року. Московіти намагалися взяти її штурмом, робили підкопи, таранили стіни, засипали захисний рів, зуміли підпалити одну фортечну вежу, але оборонці зводили нанівець усі ті потуги. «Вони під час вилазок насипану у рів землю забирали і оборонний вал нею нарощували», — цитує Микола Карпенко спогади очевидця.

Хто зна, скільки б тривала облога Конотопа і чим би закінчилась, якби коаліційне військо запорозьких козаків, поляків та кримських татар не розгромило біля Шаповалівки основні сили ворога. Почалося з того, що гетьман Виговський рушив до Конотопа на виручку, але неподалік міста наштовхнувся на передові загони московітів.

28 червня армія московського царя перейшла річку Куколку і напала на козаків. Куколка, притока Сейму, зараз мирно тече у Конотопському районі. 360 літ тому козаки зруйнували міст, яким переправлявся агресор, і загатили русло річки. Вода перетворила його на болото. Це й вирішило долю московської кінноти. Вона зав’язла у багнюці і стала безпорадною перед кримсько-татарськими вершниками, які в розпал битви вдарили у лівий фланг царської армії. Тим часом військо Виговського форсувало Куколку в іншому місці й атакувало правий фланг ворога. Битва перетворилася на побоїще. Елітна московська кавалерія, 30 тисяч вершників і коней, перестала існувати. «Цвіт московської кінноти ... згинув в один день», — писав російський історик С. Соловйов. У полон потрапили московські князі Львов, Черкаський і Пожарський, а князь Трубецькой зняв облогу з Конотопа і втік подалі від міста.

Де булава, там три гетьмани

Після перемоги у Конотопській битві гетьман Виговський мав іти на Москву. Там вже почалася паніка. Та скористатися ситуацією і назавжди звільнитися з-під московського ярма українцям не вдалося. За спиною Виговського визріла промосковська опозиція, яку очолив наказний гетьман Іван Безпалий. Окрім певної частини козацької старшини, Гадяцьку унію не підтримало і багато простих українців, бо боялися повернення польського гніту, з-під якого нещодавно визволилися. Давалася взнаки і підступна московська пропаганда, яка набула активності — про закріпачення, закатоличення і повернення панщини.

Вінницький полковник Іван Богун та кошовий отаман Іван Сірко, хоч і були противниками дружби з Москвою, також виступили проти Виговського, оголосивши гетьманом малолітнього Юрася Хмельницького. Сірко підняв заколот на півдні України і рушив грабувати Крим. Дізнавшись про це, союзник Виговського кримський хан Мухаммед-Гірей покинув Конотоп і повів свою кінноту на захист рідного дому. Похід на Москву став неможливим. Оговтавшись після поразки, московіти швидко оволоділи українським Лівобережжям. У 1667 році Московська держава та Річ Посполита підписали Андрусівський договір про перемир’я, згідно з яким Лівобережна Україна потрапляла під контроль московського царя, а Правобережна — польського короля. Пізніше на Лівобережжі було запроваджене кріпацтво, якого так боялись українці. Вони чекали біди із заходу, а отримали її, як завжди, із північного сходу.

Успадкували від Орди

Досі чути відлуння гіпотези, нібито українці та росіяни — «один народ», з метою послаблення штучно розділений зарубіжними політтехнологами. Ось і «аргумент»: мовляв, дві мови — «майже однакові». Цю абсурдну тезу історик Микола Карпенко встиг розгромити ущент за дві години, поки ми поверталися із Шаповалівки до Сум.

Дорогою ми зустрічали таблички із назвами населених пунктів. Із топонімів і почалося, а потім Микола Пилипович переключився на прізвища. Більшість із нас над ними ніколи не задумувалась. А дарма. Вже із порівняння українських та російських прізвищ можна вкотре нагадати, що Україна — таки не Росія.

— Російські ідеологи кажуть, що української мови раніше не було, а нинішня — штучно створена, — каже Микола Карпенко. — Нібито українську мову придумали німці, аби розділити єдиний народ. Тим часом, донині збереглося 200 тисяч українських народних пісень. Дивно виходить: мови не було, а пісні та заклинання цією мовою співали і виголошували ще з дохристиянських часів!

От Росії до 1721 року і справді не було. Було Московське царство — не слов’янська держава, а залишки Золотої Орди. Згадайте прізвища відомих російських діячів. Цілком зрозуміло, що вони успадкували їх від пращурів — ординців. Приміром, Карамзін. Похідне від кара-мурза. Або Чаадаєв — білявий, Аксаков — кульгавий, Аракчеєв — п’яниця, Кутузов — божевільний, Каратаєв — чорне лоша, Булгаков — біла шия. Цей перелік можна продовжувати: Тургенєв, Салтиков і так далі.

— Московіти пристосували під себе й нашу топоніміку, — продовжує Микола Карпенко. — От хоча б Конотоп. Нібито тут проїздила імператриця Катерина, й її коні застрягли у болоті. Звідси, мовляв, і «Конотоп». Насправді, назва пішла від двох інших слів. У річці Куколці неподалік тіпали коноплі, ось вам і коно-тіп або коно-топ.

Хтось колись сказав: історія вчить, що нічого не навчає. Невже так буде завжди?

Шаповалівка — Конотоп — Суми.

Фото автора.