Ця книга привертає увагу вже своєю назвою: «Україна — Росія: на сконі «пропащого часу». Нагадаємо: вислів «пропащий час» належить нашому видатному мислителеві Михайлові Драгоманову. Так він назвав історичний період перебування України під Москвою. Однак у книзі, про яку піде мова, розглядається зовсім не той період, який має на увазі Драгоманов, хоча в ній немало екскурсів у минуле українсько-російських відносин. Книга Василя Ткаченка присвячена аналізові зовсім інших — нинішніх «пропащих часів», коли ці відносини переросли у затяжну війну.
Її автор — добре відома в нашому науковому, громадсько-політичному, освітянському житті людина. Історіософ, публіцист, доктор історичних наук, академік Української академії політичних наук, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук, Посол Миру. Викладав у Київському університеті імені Тараса Шевченка, працював на різних відповідальних посадах, у тому числі в закордонних представництвах України, першим заступником міністра освіти і науки України, в адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів, Верховній Раді.
До цього слід додати, що Василь Ткаченко належить до, на жаль, неширокого нині кола українських учених-аналітиків, глибоких дослідників сучасних суспільно-економічних, політичних, духовних процесів в Україні, аналізуючи їх на фоні подій у світі. З-під його пера вийшло понад 270 наукових праць із питань міжнародних відносин, історіографії та історіософії України, зокрема цілий ряд монографій.
Але сміємо стверджувати, що навіть у цьому великому доробку його книга «Україна — Росія: на сконі «пропащого часу» займає осібне, найпомітніше місце. І не лише актуальністю своєї тематики (в дужках зазначимо, що мало хто із наших учених береться нині за науковий аналіз, а тим більше публіцистичне осмислення нинішнього вкрай загостреного протистояння України і Росії, яке відбувається з очевидної вини останньої).
Василь Ткаченко не лише не ухиляється від розгляду найгостріших колізій у цьому протистоянні, а й аналізує його переконливо, з науковою сумлінністю і глибиною. При цьому він послуговується величезним фактологічним матеріалом з цієї тематики, посилається на колосальний масив наукових і публіцистичних творів інших авторів, у тому числі й російських. З усього цього вчений робить неспростовний висновок: «Пропащий час» у відносинах України з Росією перебуває на сконі, феномен російського «старшобратства» став гальмом на шляху українського народу до європейського просвітництва і демократії.
У своїй книзі Василь Ткаченко представляє щодо цього неспростовні аргументи і факти, судження й висновки. Книга поділена на три великі розділи («Передгроззя», «Гроза», «Розпуття») з підсумковою частиною «Від державності приватизованої до правової» (замість післямови). Епіграфом до видання автор узяв слова із «Сповіді» християнського теолога і релігійного діяча святого Аврелія Августина. І пояснює чому: «Августин ставить запитання: навіщо мені сповідатися Богу, якщо він і так уже все знає про мене, краще за мене? Й відповідає: «Я хочу творити правду у серці моїм перед ликом Твоїм у сповіді, і в писанні моєму перед лицем безлічі свідків». Наявність свідків, додає В. Ткаченко, — це потреба в правді, заклик до критики, дискусії й утвердження істини».
Василь Ткаченко пропонує читачам книги (як своїм свідкам) оглянути в контексті заявленої проблематики останнє десятиліття, говорячи, зокрема, що передчуття агресії з боку Росії щодо України виникло в нього й не полишало його уже після російської воєнної авантюри проти Грузії 2008 року. Це передчуття не означало приреченості — саме тоді В. Ткаченко через публікації в російських наукових збірниках намагався «достукатися» до громадськості Росії, донести до неї адекватне уявлення про Україну, її минувшину та прагнення повноцінного входження нашої країни в Європу.
Однак автор наштовхнувся на сумну реальність сучасної Росії. Аналізуючи стан російської суспільно-політичної думки, він виділив у ній дві течії: з одного боку, чиновницька тусовка «раболепствующего разума», зорієнтована на врахування висловлювань і побажань верховної особи держави, а з другого — поважний пласт незалежної (в більшій чи меншій мірі) академічної думки. Але хто прислухався до цієї думки? «Існуюча реальність багато в чому випливає із парадоксального моменту російського життя, — зазначає В. Ткаченко, — незалежно мислити дозволяється лише тому, що наукова думка, строго кажучи, за умов путінського режиму не має жодного значення для владних структур. Чи не нагадує це чимось сучасний стан наукової думки і в Україні? Тут нам є над чим задуматись».
У книзі Василя Ткаченка розглянуто зіткнення російського і українського наративів з питань української національної ідентичності, розвінчано нав’язуваного нам концепту «русского мира». Першопричиною усіх бід, з якими Україна зіткнулася після проголошення незалежності, Василь Ткаченко вважає ситуацію «подвійної периферії» України, коли Росія тривалий час розглядалася Європою як свого роду напівпериферія, якій мала б підлягати периферійна Україна. Мовляв, Росія є гарантом стабільності, а Україна віддавна схильна до анархізму. Зараз європейські політики визнають цю свою помилку. Але тоді, в перші роки незалежності України, українському народу була нав’язана найпримітивніша система олігархічного капіталізму, коли ігнорується загальнонаціональний інтерес, а на перше місце ставиться особисте збагачення вузького кола родин. Одночасно Кремлем та його п’ятою колоною в Україні створюється інтрига навколо української національної ідентичності, штучно нагнітаються періодичні спалахи кампанії за надання російській мові статусу державної, що хронічно травмують національну самосвідомість не лише етнічних українців, а й усіх громадян України, незважаючи на їхню етнічну належність.
Автор послідовно відстежує й аналізує перипетії російсько-українських відносин упродовж останнього десятиліття і, насамперед, перебіг подій, пов’язаних із агресією Росії проти України. Він переконливо доводить, що усвідомлення національної ідентичності в цих умовах стає вагомим чинником «забезпечення сталості та злагоди в суспільстві, а також запорукою міцності держави не в меншій мірі, аніж конституція, армія й надійно захищені кордони. Адже громадянин такої спільноти бере на себе відповідальність перед минулими та майбутніми поколіннями, приймає історичну версію спільного минулого з його драмами й здобутками, готовий словом і ділом прискорювати досягнення поставленої мети».
Помітне місце в рецензованій книзі посідають матеріали виступів Василя Ткаченка під час конгресів Академії політичних наук. Саме у цих матеріалах, як ні в яких інших, зафіксовано його високу громадянську позицію. Завершується книга матеріалом, опублікованим у Росії в 2018 році. У ньому ставиться на розгляд чи не найбільш кардинальна для всього пострадянського простору проблема: необхідність і неминучість принципового переходу — від державності приватизованої до державності правової.
А її, цю дорогу, ще ж належить знайти, а потім з неї не сходити, хоч би якою вибоїстою вона була. А поки що маємо констатувати, що ситуація в Україні ще не усталилася, соціум перебуває в стані біфуркації, а рух політичних подій може змінити свою траєкторію в будь-якому, навіть важко передбаченому напрямі.
А до того ж альтернативна цивілізація Росії робить все можливе і неможливе, щоб європейський вибір України перекрити.
Тож Україна має мобілізувати всі свої сили й наявні ресурси, щоб цей шлях подолати. Здавалось би, справа за малим: українське суспільство має висунути з свого середовища бажану національну еліту, здатну всі необхідні реформи здійснити. Однак, зазначає Василь Ткаченко, держапарат країни після Майдана дістався прогнилий. Тож в міру просування до мети почала раптом виявлятися непіддатливість проблеми реформування. З’ясувалося, що посткомуністична неправова державність не перетворюється в державність правову. Більше того, ця пострадянська система демонструє стійкість — вона блокує будь-які спроби демократизації політичної системи. І з нею поки що не в силах справитися ні існуючі поза державним контролем ЗМІ, ні прийняті антикорупційні та люстраційні закони.
І тут на порядок денний висувається головне питання суспільного розвитку — про наявність рушійних сил задля революційних перетворень в Україні. Говорячи про ці сили, Василь Ткаченко звертає увагу на низку значущих факторів.
По-перше, реформи здійснюються під час війни.
По-друге, вони здійснюються старою елітою.
По-третє, процес реформування залежить від професійної і політичної культури законодавців.
По-четверте, вони реалізуються під зовнішнім контролем Заходу — перш за все Євросоюзу, який завершив після довгих перипетій ратифікацію Угоди про асоціацію з Україною.
Саме останній фактор, на його думку, має стати особливо істотним, бо тільки зсередини, внаслідок слабкого громадянського суспільства, системне реформування пострадянського олігархічно-чиновницького соціального порядку видається аж надто проблематичним. І тому зовнішній тиск, похідний від зовнішньої підтримки, виявляється наразі чи не головним мотором змін. Факт залишається фактом: європейська зовнішня правова суб’єктність покликана компенсувати дефіцит суб’єктності внутрішньої. Ситуація не з найкращих, але іншої не маємо. Тож Україні відступати нікуди — слід триматися до кінця. Процес трансформації суспільства рано чи пізно принесе зримі результати.
Книгу «Україна — Росія: на сконі «пропащого часу», яка вийшла нещодавно у видавництві «Політія», з повним правом можна віднести до визначних надбань нашої наукової і суспільної думки, до найпомітніших творів сучасної публіцистики. В ній виразно поєднується яскравий, рідкісний для нашого часу талант автора — і глибокого, вдумливого вченого, і пристрасного, переконливого полеміста-публіциста. Своїм новим твором Василь Ткаченко докладно показав, як відбувається і в чому полягає конання «пропащого часу», дав гідну відповідь адептам «русского мира», переконливо засвідчив, що майбутнє України — на європейських шляхах.
Михайло СОРОКА, заслужений журналіст України.
