Уже сама її назва переконує в спадкоємності традицій часів національно-визвольних змагань 1917—1921 років, коли проголосили Центральну Раду в Києві (1917) та Українську Національну Раду у Львові (1918). Ще з початку Першої світової війни галицькі українці покликали до життя Головну Українську Раду, що була перетворена на Загальну Українську Раду. Спадковість засвідчує також участь в УГВР ветеранів Української Народної Республіки. Зрештою, назва основного документа УГВР — універсал — ще один доказ на користь зв’язку поколінь.

1. Як виникала УГВР

УГВР трактували як «верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу». Однак ще до її виникнення українські патріоти чинили опір німецьким окупантам. Підпільні групи діяли не лише на західноукраїнських землях (на Галичині, Волині й Поліссі), а й поза їх межами (у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Вінниці, Харкові, Донецьку тощо). З 1942 року проти німців діяли частини УПА, в якій воювали не лише оунівці, а й представники інших політичних організацій і безпартійні. У таких умовах заявила про себе доконечність всенаціонального керівництва. На це звертали увагу делегати ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, що відбувся підпільно 21—25 серпня 1943 року на українських землях. Згодом дійшли висновку, що політичний центр, як писав Роман Шухевич, має спиратись на вимоги беззастережного визнання ідеї Української Самостійної Соборної Держави як найвищої ідеї українського народу й демократичний принцип представництва різних політичних сил, а також задекларувати своє вороже ставлення до московських більшовиків і німецьких нацистів як окупантів українських земель.

Великий збір УГВР відбувся на Самбірщині, біля села Недільна, в лісничівці 11—15 липня 1944 року під охороною відділів УПА. Організатори масового збройного виступу проти німецьких окупантів виходили з того, що гітлерівці війну програли, а СРСР виснажується у війні, тому можна чекати таких наслідків, які виникли після Першої світової війни. Не лише серед українців, а й інших поневолених Москвою народів визрівали сподівання, що західні союзники СРСР можуть висадитися на півдні України. Проте перемогла версія, що з «поверненням Сталіна» в Україні запанує терор проти тих українців, які були пов’язані з протинімецьким підпіллям. Уже після смерті Сталіна стало відомо про кремлівський план виселення українського народу з рідної землі. Цікаво, що більшовицькі ідеологи називали борців за визволення України «німецько-українськими буржуазними націоналістами», а гітлерівці — «більшовицькими вислужниками», хоч ні перші, ні другі не мали рації.

Створення УГВР мало також міжнародне значення, адже така формація засвідчувала, що український народ веде організовану визвольну війну проти двох окупантів — німецького нацизму і московського більшовизму.

Ще з осені 1943 року розміщена в Карпатах радіостанція «Самостійна Україна» інформувала світ не лише українською, а й французькою та англійською мовами про національно-визвольну боротьбу на наших землях. А на початку 1944-го українське підпілля намагалося встановити зв’язки із західними альянтами.

УГВР виникла як всеукраїнський представницький орган, що репрезентував різні частини України: 23 її члени походили з Галичини, 4 — з Волині, 8 — з Наддніпрянщини. Серед відомих діячів з Наддніпрянщини були Кирило Осьмак, Василь Потішко, Іван Вовчук, Петро Чуйко, Йосип Позичанюк та інші.

Як зазначалось у схвалених документах, УГВР очолює визвольну боротьбу і представляє перед зовнішнім світом український народ, що прагне створити самостійну державу. Така боротьба вимагає консолідації активних самостійницьких сил для координації їхньої діяльності. У цьому розумінні УГВР, вважали його творці, виступає як «сурогат державного органу», що спирається на УПА й підпільні осередки ОУН, а на певній території діє як справжня влада. Їй доводиться працювати в складних умовах через обмежені можливості й долати серйозні внутрішні й зовнішні труднощі.

Творці УГВР не розглядали її як «уряд» чи «парламент». Та вплив цього органу на населення був значний, що засвідчує бойкотування на його заклик виборів до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року.

На рідних землях відбувся лише перший Великий збір УГВР. Проте її органи очолювали боротьбу свого народу до початку 1950-х років. Особливу активність виявив Роман Шухевич (Тарас Чупринка), який забезпечив єдність дій трьох формацій: УГВР — як голова її Генерального Секретаріату, УПА — як головний командир, та ОУН — як очільник Бюро Проводу. Лише 5 березня 1950 року енкаведисти натрапили на його слід.

2. Проти двох ворогів

У Платформі УГВР наголошується, що революційна боротьба українського народу спрямовується на досягнення державної незалежності України, а головними ворогами названо німецький нацизм і московський більшовизм. На цій підставі недоречно трактувати повторну більшовицьку окупацію українських земель як начебто їх «визволення». Водночас не могло бути жодної мови про співпрацю з гітлерівською Німеччиною, до чого схилялися деякі українські політичні сили.

Очолюючи боротьбу за самостійність України, УГВР оголошує свою політично-соціальну платформу і зовнішньополітичну концепцію. В цьому не було незгоди між представниками Наддніпрянщини й Західної України. Хоча б тому, що головою президії й президентом УГВР був обраний колишній діяч Центральної Ради, уродженець Полтавщини Кирило Осьмак (1890—1960), який закінчив своє життя у Владимирській тюрмі (Росія). Разом з І. Вовчуком і П. Чуйком він дотримувався правоцентристських поглядів, а це зумовлювало певні проблеми у відносинах з їхніми краянами В. Потішком і Й. Позичанюком як представниками «лівого» крила. Спільність позицій вихідців двох регіонів ґрунтувалася на засадах третього Великого надзвичайного збору ОУН, зустрічі його учасників з українськими діячами центральних і східних земель. Віце-президентами УГВР стали віце-маршалок сейму Польщі в передвоєнний період Василь Мудрий, отець доктор Іван Гриньох та політичний діяч Іван Вовчук (псевдо Федора Вовка), а генеральним секретарем — Роман Шухевич як головнокомандувач УПА (на псевдо Тарас Чупринка і Роман Лозовський). Окрім того, було обрано генерального контрольного й генеральний суд. Представники мельниківського крила ОУН не погодилися увійти до керівних органів УГВР. Навіть у цих воєнних умовах незгода, яку Олег Ольжич назвав духом руїни, давалася взнаки, хоч уроки історії диктували доконечність єдності в боротьбі проти двох ворогів — німецького нацизму і московського більшовизму.

У політично-соціальній платформі наголошується на народно-демократичному способі державного ладу, політичних і духовних свободах людини, забезпеченні справжньої законності в державі і рівноправності всіх громадян, гарантуванні громадянських прав національним меншинам. Орієнтація на встановлення справедливого соціального ладу заперечує класовий визиск і гноблення. Трудове землекористування поєднується з усуспільненням природних багатств. Державна власність у важкій промисловості не заперечує кооперативної власності в галузях легкої і харчової промисловостей, створення умов для широкого і вільного кооперування дрібних виробників, а також забезпечення вільної торгівлі відповідно до чинного законодавства.

Боротьбу за УССД передбачено вести в союзі з іншими поневоленими народами Європи й Азії, які визнають право нашої нації на політичну незалежність. УГВР прагне мирного співжиття українців з іншими народами, які мають право на власні держави в етнічних межах. Отож звинувачувати українських націоналістів у ворожому ставленні до інших народів, про що заявляли московські більшовики, безпідставно.

Створенням УГВР було завершено становлення центрального політичного центру боротьби проти окупантів, яку раніше вели ОУН і УПА. Така структура не була чимось унікальним серед поневолених європейських народів, які організували національну самооборону, відому як резистанс (від лат. resisto — чиню опір). Ініціатори УГВР намагалися розширити соціально-політичну базу для збройної боротьби проти німецьких нацистів і московських більшовиків, подолати розрізненість активних політичних сил.

Звісно, умови для розширення діяльності УГВР були непрості. Незабаром усі українські землі опинилися під московською окупацією. Якщо УГВР виникла на території, контрольованій УПА, то тепер їй доводилося боротися з новим окупантом, який домагався повної ліквідації організованого руху опору. Проте масові акції ворога не могли знищити українського збройного підпілля, хоч завдали йому значних втрат. Уже 12 вересня 1944 року до лап НКВС потрапив очільник УГВР Кирило Осьмак. Ще раніше, 22 серпня, в нерівному бою з московсько-більшовицькими окупантами загинув генеральний секретар внутрішніх справ Ростислав Волошин, який головував на Великому зборі УГВР. Наприкінці того року (22 грудня) у бою героїчно зустрів смерть Йосип Позичанюк, якого 1939-го прислали на західноукраїнські землі для організації комсомольських організацій, але він ознайомився з національно-визвольним рухом і пристав до українських націоналістів. Від тортур чекістів загинув член УГВР отець Микола Галянт. Найтяжчим ударом для УГВР було вбивство керівника його генерального секретаріату Романа Шухевича (5 березня 1950-го), наступник якого Василь Кук (псевдо Юрій Коваль) потрапив у руки каральних органів (1954). Відтоді УГВР припинила своє існування на рідних землях. Її члени, котрі переїхали за кордон, ще раніше створили Закордонне представництво УГВР на чолі з Іваном Гриньохом, але діяльність його в діаспорі не мала значного впливу, хоч не варто заперечувати доволі плідної видавничої діяльності.

Олег ГРИНІВ,

професор.

Львів.

3. Погляд з відстані часу

Неупереджена оцінка діяльності УГВР дає підстави стверджувати, що вона орієнтувалася насамперед на самооборону свого народу впродовж тривалого часу. Очільники визвольної боротьби орієнтувалися на вибух війни проти СРСР з боку західних альянтів. До речі, такої тактики дотримувалися патріотичні сили в європейських державах, які вимушено стали сателітами Кремля, позаяк масові виступи закінчувалися трагічно. Національну народну революцію в Угорщині (1956) Москва потопила в крові. Зазнала невдачі «Празька весна» (1968), після чого Чехословаччина опинилася під ще сильнішим московським гнітом. Масовий противладний рух у Польщі на чолі з профспілкою «Солідарність» закінчився тим, що 1981 року промосковські сили встановили в країні військову диктатуру. Заяви деяких керівників західних держав про їхню підтримку боротьби поневолених Москвою народів залишалися на рівні декларацій.

Після збройного опору, який у СРСР найяскравіше утверджували українці та литовці в перше повоєнне десятиліття, виникли інші його форми. Зокрема, правозахисний рух, що охопив навіть інтелектуальні кола в самій Московії.

Становище українського народу ускладнилося, бо будь-які вияви національної свідомості компартійна номенклатура таврувала як «прояви українського буржуазного націоналізму». Якщо іншим народам доводиться боротися за свою духовну свободу, то українці були змушені вести боротьбу за існування своєї нації, окремішність якої Кремль ще й нині ставить під сумнів, хоч Українська РСР мала місце в ООН поряд із повноправними суб’єктами на міжнародній арені.

У 1970-х роках компартійні ідеологи заговорили про існування в СРСР «нової інтернаціональної спільноти» під назвою «совєтський народ» на російській культурній основі. Безперечно, така концепція спрямована на російське поглинання насамперед білорусів і українців.

Проте рух шістдесятників підтвердив, що ідеї, за які боролися повстанці під проводом УГВР, не вмерли серед нашого народу.

Наприкінці минулого століття, коли виникли сприятливі політичні умови, ідеї УГВР своєрідно втілилися в Народному русі України як масовій громадсько-політичній організації. Долаючи різні перешкоди, НРУ зумів довести український народ до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив Акт проголошення незалежності України.

Під час відзначення 75-ї річниці створення УГВР у Сприні.

Фото прес-служби ОДА.