Приміщення незрячих у Могилеві-Подільському продали, взамін нічого не дали.

Фото Костянтина МЕЛЬНИЧУКА.

Незрячі у Могилеві-Подільському залишилися без власного приміщення. Таких у місті майже 50 осіб, у районі — 86. В Українському товаристві сліпих (УТОС) їм радять: пишіть листа, будемо вирішувати. І це після того, як рішенням президії УТОС... продали підприємство для незрячих.

— Не може такого бути, щоб незрячі залишилися без нічого, — повідомив у телефонній розмові начальник юридичного відділу УТОС Віталій Дешко. — Якщо це так, нехай пишуть листа, вирішуватимемо питання, щоб орендувати для них приміщення.

Далі співрозмовник згадав, що з Могилева-Подільського уже зверталися до них. Незрячим порадили написати листа. Його обговорять і допоможуть у вирішенні питання.

На уточнюючі запитання, як так могло статися, що продали підприємство, а незрячі залишилися не тільки без роботи, а й без можливості збиратися разом, пан Дешко відповів, що рішення приймали на президії УТОС. Документи про продаж перевіряв юридичний відділ.

— Жодних порушень законодавства при цьому не встановлено, — пояснив співрозмовник. — Була виробнича необхідність, точніше, економічна доцільність.

Керівник юридичного відділу також наголосив, що незрячі Могилів-Подільського учбово-виробничого підприємства УТОС не заперечували проти продажу підприємства. Їхня позиція зафіксована у протоколі зборів.

Рік тому, у липні 2018-го, підприємство УТОС у місті над Дністром продали приватному власнику. Чому продали? Де нині працюють незрячі? Ось як пояснили ситуацію колишні його працівники, а також керівництво Вінницького обласного підприємства УТОС.

Порадили написати заяву за власним бажанням

Повністю незрячий Леонід Журавель багато років працював на підприємстві УТОС у рідному для нього Могилеві-Подільському. Чоловік розповідає, що стільки гостей, як торік, у них не було за весь час його роботи. Гостями називає представників Центрального правління УТОС із Києва, а також із Товариства сліпих і виробничого підприємства для незрячих із Вінниці.

— Нам розповідали, що наше підприємство стало збитковим, утримувати його невигідно, тому будуть закривати, — каже Леонід Журавель. — Спочатку всі виступали проти цього. Але нас наполегливо переконували, що робота стала збиткова і так далі не може тривати. Врешті-решт, ми змушені були погодитися. Людей у цехах справді залишилося небагато. Борги обсіли. Куди було діватися?

Другий етап дискусії незрячих із приїжджим керівництвом стосувався подальшої долі приміщення підприємства.

Як пояснив Леонід Журавель, на підприємстві було чотири виробничі цехи, крім того, мали свій клуб, бібліотеку з книжками шрифтом Брайля, кімнати для занять спортом. А землі скільки!

— Чому ви збираєтеся продати, а не передати в оренду? — це запитання постійно ставили своєму начальству з Вінниці та Києва.

— Зрозуміло, що оренда — це був кращий вихід із ситуації, — продовжує пан Журавель. — Тому наполягали на ній. Тоді мали б щомісяця кошти від орендаря. Їм дуже потрібні були гроші. Так нам пояснювали. Мовляв, боргів багато назбиралося. Треба виплутуватися з них.

За словами співрозмовника, йому порадили написати заяву на звільнення за власним бажанням. Стверджує, що виплатили 3700 гривень, і на цьому його труди закінчилися. Так само зробили інші працівники.

— Як нам бути далі? — запитує співрозмовник. — Де ті обіцянки, що їх давали під час продажу? Де людям шукати роботу? Всі ми тепер сидимо вдома.

Обіцяли кімнату та роботу

— Продали приміщення, розпродали майно, а незрячим, які працювали, не дісталося жодної копійки, — каже Леонід Журавель. — Я не про себе веду мову. Я про те, що за виручені гроші могли б орендувати для нас хоча б якусь кімнату, щоб мали можливість збиратися разом. Ми ж світу білого не бачимо. Очі заміняє спілкування. Хочемо розмовляти, слухати один одного. А де зібратися?

Новий власник обіцяв незрячим виділити кімнату у тому само приміщенні, де раніше було їхнє підприємство. Запевнив, що зробить це після того, як запустить нове виробництво. Вони просили у нього дві кімнати. З окремим входом. У будівлі є така можливість. Знають це добре.

Уже рік триває ремонт.

— Чоловік, який купив нашу будівлю, навіть обіцяв нам роботу дати, — розповідає Леонід Журавель. — Я одразу після того попросився, щоб мене взяв. Він має збирати меблі. Сам про це говорив. Але чи візьме? Чи надасть кімнати? Все це його добра воля: захоче — зробить, не захоче — не зробить. Скаже, що невигідно, і чим тоді його переконаєш... Ніде ж не записано в договорі, що він зобов’язаний це робити.

Продукти замість концерту

До дня людей з інвалідністю незрячі з Могилева-Подільського вирішили підготувати своїми силами концерт. Разом зібратися, душі зігріти. Почути один одного. Руками торкнутися, як це робили щоранку, коли приходили на роботу на підприємство.

— Звернулися ми по допомогу до того чоловіка, який купив наше підприємство, — розповідає групорг організації незрячих Марія Бойко. — Він не відмовив. Пообіцяв оплатити оренду одного з приміщень, де можна було б організувати концерт, а перед тим зібратися на репетиції. У нас раніше все було — і художня самодіяльність, і спорт, і вечори, і свята. Ми ж такі, як усі. Тільки сонечка не бачимо.

Напередодні свята підприємець повідомив, що ситуація змінилася.

— Замість оренди зали нам видали продуктові пайки, які закупили за кошти нового власника, — каже пані Марія. — Всі отримали їх. Люди цим теж задоволені. Дехто навіть більше радіє, ніж радів би концерту. Але все одно люди хочуть збиратися разом.

Незрячі мають своїх активістів. У теплу пору вони можуть обговорити те чи інше питання навіть на вулиці. А як бути в інший час?

— Виручає один із наших знайомих, — розповідає пані Марія. — Чоловік орендує невелику кімнату, де займається приватною практикою, робить масаж. Дає нам можливість зібратися у нього. Кімната невелика, приблизно 12 квадратних метрів, але все одно не на вулиці.

Вінницька область.

Коментар

Костянтин Ільницький, директор Вінницького учбово-виробничого підприємства УТОС:

— Підприємство у Могилеві-Подільському справді було збиткове. Ситуацію треба було змінювати. Це без сумніву. Але ж не обов’язково продавати. Оренда — значно кращий варіант. Саме тому не всі у Вінниці підтримували продаж. Але це власність Центрального правління УТОС. Там приймали рішення.

— За скільки продали? — перепитує Ільницький. — За 2,5 мільйона гривень.

За його словами, крім будівлі, там ще й землі приблизно два гектари. І все це у міській зоні.

Борги у Вінницького підприємства УТОС все одно залишилися. Нині вони становлять майже два мільйони гривень. Половина суми — заборгованість із зарплати.