Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.
На цю загадкову тему не пишуть брошур, не читають лекцій і навіть на кухнях не говорять. Хоча розмова про українськість душ у наших палестинах не те що назріла — давно перезріла. Бо якщо в цю проблему не заглибитися, то вона кожного з нас заведе в політику, дуже гарячу політику. Але щоб усе стало зрозуміло, автор для початку розмови має вдатися до спогадів про власний життєвий досвід.
Лаконічно про далеке минуле
Я появився на світ у Чуйківці, що лежить на межі з Росією і майже поряд з відомою залізничною станцією Хутір-Михайлівський далекого 1934 року. Народивсь у сім’ї демобілізованого з Червоної Армії Пилипа Сидоренка, який родом саме з цього села. Мати моя Марія Мартинова — чистокровна сибірячка. Зустрілися мої майбутні батьки в Красноярську, де Пилип відбував військову службу. Тож після неї молода родина в пошуках пристойних заробітків мало не щороку мандрувала за маршрутом Kpасноярськ — Хутір-Михайлівський — і навпаки. Їх ніщо не тримало на одному місці, бо ні в неї — з розкуркуленої родини, ні в нього — з бідолашного села, не було нічого, крім двох валіз.
У родині панувала російська мова. І тільки коли в Пилипа траплявся добрий настрій та ще й мерзавчик сорокаградусної, він у похмурому й морозяному Сибіру згадував свою сонячну батьківщину й співав українських пісень. Як тільки Німеччина напала на Совєтський Союз, добровільно пішов на фронт, і через вісім місяців молодий політрук безслідно згинув у страшному вирі війни.
Наприкінці Другої світової ми з мамою повернулися на татову Батьківщину. Далі обставини склалися так, що я виріс цілковито російськомовним, більше того — залюбленим у російську мову й літературу, отже — і в російську дійсність, хоч, відверто кажучи, вона була скупою на добро, а часом і геть поганою для простих людей.
Робота на річці Горинь
Після одержання диплома гідромеліоратора у Воздвиженському технікумі на зросійщеному північно-східному окрайці Сумщини та служби у війську, знову ж таки в зросійщеному Криму, я в пошуках роботи за спеціальністю опинився на заході України, а саме в місті Луцьку, де й став працювати в Стир-Горинському річковому агентстві начальником пошукової партії № 17 Луцької виконробської дільниці на річці Горинь (Рівненщина). І досі в пам’яті — мандрування в човнах та на брандвахті (житло на воді) повз села Комарівка, Кричильськ, Нетреба, Великі Цепцевичі, Бережниця, Kураш, Соломіївка, Берестя, Велюнь, Висоцьк, Смородськ... Одне слово, шляховикам Горині могли позаздрити хіба що цигани.
У цих населених пунктах споконвіку мешкали та й досі мешкають щирі українці. Ми, шляховики, наймали їх для роботи як у пошуковій партії, так і в руслових бригадах, ними ж укомплектовували команди земснарядів — і гуртом у проблемних місцях поглиблювали річку для проходу катерів із караванами барж, що перевозили здебільшого базальтове каміння з кар’єру в Яновій Долині в північні райони Рівненщини, а також у Білорусь.
На самих початках моєї роботи, поки ще не мали, брандвахт та земснарядів, мені доводилося жити в Дубровиці, а пізніше в Степані у винайманих кімнатах у будинках місцевих українців. Наприклад, у затишному старовинному містечку Степань, розташованому на високому лівому березі Горині, на ту пору, тобто у проміжку І957-196І років мало не кожен другий чоловік мав ім’я Степан. Пригадується, що тоді серед місцевих була популярною гордовита приповідка: «Від Степаня до Постійна Україна самостійна»!
І ще треба було подумати, чому в цьому селищі так багато Степанів — чи завдяки назві містечка, чи від пошанування життєвого подвигу керівника націоналістів Степана Бандери.
І в хазяїна моєї кімнати Сергія Худоби теж був синок Степан, і в моїй пошуковій партії працював десятником Степан Гоч.
На ту пору я вже одружився, моя україночка Люба працювала в партії кресляркою. Отже, всі мої підлеглі були українці, розмовляли рідною мовою, і Люба — теж. Ну а я, зрозуміло, як і належить росіянам, спілкувався з ними з допомогою общепонятного. І тут варто зауважити, що ми з дружиною повторювали один в один долю своїх батьків, бо в нас теж не було власного житла, а все наше майно вміщалося до двох потертих валіз.
Трохи психології
Пам’ятаю тодішній свій психологічний стан. Замислитися мені, крім службових проблем, було над чим. Усі мої підлеглі мали принаймні свої житла, а ми з дружиною були приїжджі й безхатченки. Щоправда, всі оточуючі ставилися до нас із повагою, але, як то кажуть, повагу на хліб замість масла не намажеш. Тож мої почуття, хоч би й до господаря будинку, мені самому годі було зрозуміти. Та й до працівників пошукової партії я мав почуття проміжне між заздрістю та приязню. «Але чому?» — питав себе. «Можливо, — розмірковував тоді, — тому, що вони мають власні житла, а ми його не маємо?.. Ні, щось не те і не так» — відкидав це припущення. — Але насправді — як?» — допитував себе далі. Коротше, я довго не міг дати зрозумілу відповідь самому собі на ці, здавалось би, простенькі запитання.
Нарешті мені, двадцятип’ятилітньому російськомовному молодикові, який перебував серед безмежного моря української людності, одного чудового дня сяйнуло: «Не в житлах справа. Я всім їм заздрю через те, що вони так чудово й вільно розмовляють українською! Вони спілкуються такою доладною, усміхненою, життєрадісною мовою, а я так не втну! І через те мене завидки давлять!»
І мені, що називається, закортіло оволодіти цієї мовою, мовою дитинства мого загиблого тата. І я почав потроху — спочатку несміливо, прикриваючи власну ніяковість жартами, переходити на українську розмовну.
Біблія — незаперечний авторитет у питаннях моралі — стверджує, наче заздрість — то великий гріх. Навіть у десяти заповідях сказано: не заздри. Але це правило поведінки не завжди буває слушним. Коли заздрість змушує людину критикувати не когось, а себе самого за власні недосконалості, і ця самокритика підштовхує, скажімо, мене до позитивних змін, котрі нікому не на шкоду, то що в такій заздрості може бути поганого? Адже вона штовхає людину до поліпшення власних характеристик!
Так у моєму житті розпочався цілком новий період діяльності з думкою про українську мову, яку треба конче осягнути. Зрозумівши мої бажання, моя розумниця Люба, за фахом учителька української мови, взяла на себе клопіт мого оздоровлення в українському питанні. Після завершення навігацій вона протягом двох зим диктувала мені тексти, виправляла мої помилки й щоразу виставляла оцінки. І лише коли я почав одержувати четвірки й п’ятірки, сказала, що тепер я зможу спробувати вступати до вузу. Тож подав заяву до Львівського університету на факультет журналістики. І — вступив! На заочне навчання. Це був вікопомний для мене 1961 рік.
Мова — це дуже глибоке поняття
А далі почалося зовсім нове життя і зовсім нова робота. Журналістська діяльність з одночасним поглибленим вивченням мови з книги, живого життя й класичних творів. Багаторічне напруження інтелекту дало змогу буквально вгрузнути в проблеми, у тому числі й політичні, тодішньої України. І саме тоді я відчув себе єдиним цілим із ненькою-Україною.
І аж тоді до мене дійшло, що українська мова — це незрівнянно більше ніж просто мова. Вона навчає ненав’язливому українському патріотизмові, який ще називають націоналізмом. І я, ставши старанним прихильником мови, зрештою, геть викинув на смітник усі свої вигадані московські так звані цінності.
Українська мова, крім усього іншого, виконує високу місію вчительки української вихованості, яка не терпить московського гострого лихослів’я й нахабства. Тож я назавжди рішуче розпрощався у власних розмовах із московською «матір’ю» та іншими надто експресивними «загібонами». Тоді ж поцікавився українським «лихослів’ям» і з’ясував, що воно обмежується гумористичними побажаннями на кшталт: «хай би тебе лиха година спіткала» та незрівнянними пісеньками (цитую за виданням «Пісня в житті Івана Франка»):
«На припічку під кожухом
Справив хлопця з одним ухом.
Чоловіче, що ти робиш,
Чому хлопця не доробиш?»
Так, це — Європа, котра аж нічим не схожа на московську повсюдну «мать перемать!»
Історія свідчить, що росіяни з допомогою свого войовничого способу життя та язика загарбали й зросійщили десятки іншомовних народів, чим зробили їх по-справжньому нещасними. Але й собі щастя не здобули.
Бо всі їхні велетенські простори — то не щось, як залізні речові докази їхньої злочинницької поведінки. Тим часом українці — інтелігентний за ментальністю народ — протягом тисячоліть живуть на одному місці, й їм навіть ніколи на думку не спадало гарбати чужі терени. Вони не підкоряли своїй владі інших народів не тому, що не мали сили, а тому, що мали тверезий розум і незаплямовану совість, які дозволяють брати до рук зброю лише для визволення власної землі з-під влади різних загарбників.
Російський царат, а пізніше й більшовики намагались якнайбільше захопити територій і зросійщити поневолених народів. Але, як каже російське прислів’я, «жадность фраера сгубила».
Висновки
Так, українська мова справді стала вихователькою українського патріотизму.
І українська мова, хоче він, тобто вчорашній російськомовний, того чи ні, проводитиме в його душі потрібну як йому особисто, так і Україні виховну роботу.
Нарешті щодо українськості душ. Можна напевне стверджувати, що народжені й виховані в українському середовищі мають щирі українські душі. Але й ті російськомовні, тобто свого часу зросійщені українці, які в поважному віці з власної ініціативи осягнули хоча б українську розмовну мову і повсякчас спілкуються нею в українському середовищі, здатні закохатись у Батьківщину — в чомусь величну, а в чомусь — через підступи ворогів поки що нещасну. Ці люди варті великої поваги, бо вони теж виховують у собі українські душі. Якщо, скажімо, хтось із них раніше обстоював найменування проспектів у наших містах іменем україноненависника маршала Жукова, то тепер стає прибічником руху за найменування проспектів світлими іменами великих українських героїв і патріотів Бандери та Шухевича. Хтось із них раніше виступав за Шалапутіна, проте після осягнення рідної мови почав відчувати себе прихильником Порошенка чи Зеленського. Хтось із них раніше вважав війну на сході внутрішньоукраїнською розборкою, той нині, ставши україномовним, переконався в зухвалому загарбанні Росією українських територій — і так далі. Можна стверджувати також, що душі, тобто мізки й совість цих людей українізувалися. З цього випливає висновок:
хто має українську душу, той чітко бачить українську правду і беззастережно стає прихильником України.
Отже, українська мова, крім усього іншого, є внутрішнім політичним надійним щитом України й ключем до нашої єдності. Бо мова нашу Батьківщину робить єдиною, тобто непереможною.
От і все, що мав сказати з цього приводу.
Борис СИДОРЕНКО,
Заслужений журналіст України.
P.S. Колектив газети «Голосу України» вітає свого колишнього заступника головного редактора (з 1990-го по 1994 рік) з ювілеєм.
З роси і води вам, Борисе Пилиповичу!
